У цю хвилину до них підійшов Зацвілиховський.
– Ач які, га? Риють! Риють, як свині! – сказав він, указуючи на поле.
– Про мене, краще б і справді там свині були, – відповів Заглоба, – ковбаса б хоч дешево обійшлася, а то їхнє падло і пси жерти не будуть. Нині солдати в розташуванні пана Фірлея вже колодязі копають – у східному ставку від трупів води не видно. До ранку жовчні міхури полопалися – усі, сволоцюги, спливли. Боронь Боже у п’ятницю рибки поїсти, вона тепер годується м’ясом.
– Що вірно, то вірно, – підтвердив Зацвілиховський, – я старий воїн, а стільки мертвечини давно не бачив, хіба що під Хотином, коли яничари приступом хотіли взяти наш табір.
– Побачите ще більше – повірте вже мені!
– Думаю, нині ввечері, а то і раніше треба чекати штурму.
– А я говорю, до завтра нам дадуть спокій. – Та ледве Заглоба скінчив свої слова, над шанцями знялися білі стовпи диму і ядра з гулом понеслися до окопів.
– От вам! – сказав Зацвілиховський.
– Ба! Та вони в ратній науці ні чорта не тямлять! – відповів Заглоба.
Мав рацію все-таки старий Зацвілиховський. Хмельницький приступив до регулярної облоги, перерізав усі дороги, закрив усі виходи, підступи до пасовищ, понабудовував апрошів і шанців, повів до табору хитрі підкопи, але штурмів не припинив. Він вирішив узяти обложених змором, смикати їх і тримати в страху, не даючи стулити очей і всіляко виснажуючи, поки зброя сама не випаде з утомлених рук. Увечері він знову вдарив на позицію Вишневецького, хоча, як і напередодні, успіху не домігся, та й козаки з меншою вже йшли охотою. Наступного дня обстріл не припинявся ні на хвилину. Траншеї підведено було вже так близько, що і рушничні кулі досягали валів; земляні прикриття курилися з ранку до вечора, немовби маленькі вулкани. Не справжній бій то був, а безперервна перестрілка. Обложені час від часу вискакували з окопів, і тоді в хід пускалися шаблі, ціпи, коси і піки. Але не встигали покласти одних, прикриття негайно заново заповнювалися. За день у жовнірів не було ні хвилини перепочинку, а коли нарешті дочекалися жаданого заходу сонця, почався новий лютий приступ – про вилазку нічого було і думати.
Уночі 16 липня два відважні полковники, Гладкий і Небаба, вдарили на позицію князя і знову зазнали страшної поразки. Три тисячі найхоробріших козаків полягли на полі, інші, переслідувані старостою красноставським, у сум’ятті тікали у свій табір, кидаючи зброю і роги з порохом. Не менш сумна доля спіткала і Федоренка, що під покровом густого туману ледве не взяв на світанку місто. Відтіснили його німці Корфа, а староста красноставський і хорунжий Конєцпольський, погнавшись услід, майже всіх перебили.
Але все це ніщо було в порівнянні з жахливою бурею, що вибухнула над окопами 19 липня. Попередньої ночі козаки насипали проти позицій Вишневецького високий вал і невпинно поливали з нього обложених вогнем із гармат великого калібру, коли ж день добіг кінця і перші зірки блиснули на небі, десятки тисяч людей було кинуто на приступ. Одночасно вдалині показалося з півсотні страшних облогових веж, що повільно котили до окопів. З боків у них на зразок страхітливих крил стирчали настили для подолання ровів, а верхівки димилися, гуділи і блискали, викидаючи вогонь із легких гармат, пищалей і самопалів. Вежі посувалися серед моря голів, немов велетні полковники, то опромінюючи червоним відблиском гарматних пострілів, то зникаючи в диму та мороці. Жовніри, показуючи на них здалеку один одному, шепотіли:
– Гуляй-городки пішли! Змеле нас Хмельницький у вітряках цих.
– Глянь, із яким гуркотом котяться: мовби громи небесні!
– Із гармат по них! Із гармат! – лунали вигуки.
Княжі гармаші посилали назустріч страшним машинам ядро за ядром, гранату за гранатою, але побачити їх можна було, лише коли постріли розпорювали темряву, і ядра здебільшого не досягали цілі.
Тим часом козаки підкочувалися все ближче щільною лавиною, немов чорний вал, що набігає з морської далечіні темної ночі.
– Ух, пече! – зітхав Заглоба, що стояв біля Скшетуського серед його гусарів. – Ніколи в житті так не бувало! Страх як парить – на мені сухої нитки не залишилося. Чорт приніс ці вежі! Господи, зроби так, аби земля під ними розверзлася; паскуди ці в мене вже поперек горла стоять, амінь! Ні попоїсти, ні виспатися – собаче життя! Ух! Духота яка!
Повітря і справді було важким і вологим, до того ж просоченим ядушливим смородом від трупів, які декілька вже днів гнили на ратному полі. Низька чорна завіса хмар заволокла небо. Гроза висіла над Збаражем. Жовнір під кольчугою обливався потом, дихати робилося все сутужніше.