Раптом забурчали в пітьмі барабани.
– Зараз ударять! – сказав Скшетуський. – Чуєте? У барабани б’ють.
– Чую. Чортам би наробити барабанів із їхніх шкур! Страх Божий!
– Коли! Коли! – пролунав багатоголосий крик, і козаки кинулися до окопів.
Бій закипів уздовж усієї лінії укріплень. Ворог ударив ураз на Вишневецького, Ланцкоронського, Фірлея й Остророга, щоб не дозволити їм допомагати один одному. Козаки, хильнувши горілки, кинулися в атаку ще лютіше, ніж першого дня, та й відсіч дістали ще більш стійку. Геройський дух вождя надихав жовнірів. Грізна кварцяна піхота, складена з мазурських селян, так зітнулася з нападниками, що зовсім з ними перемішалась. У хід пішли приклади, кулаки, зуби. Під ударами затятих мазурів полягло кілька сотень найдобірнішої запорізької піхоти, але негайно на її місце ринула нова лавина. Бій розгорявся все запекліший. Цівки мушкетів обпікали руки жовнірам, дихання у грудях переривалося, в офіцерів слова команд застрявали в пересохлих горлянках. Староста красноставський і Скшетуський знову вивели кінноту з окопів і вдарили козакам у лоб, мнучи цілі полки і проливаючи потоки крові.
Година минала за годиною, але натиск не слабшав: величезні втрати в козацьких рядах Хмельницький миттєво заповнював новими силами. Татари підтримували соратників криком і обсипали окопи хмарами стріл; частина бусурманів, вишикувавшись за спиною черні, гнала її вперед сирицевими батогами. Люті протистояла лють, груди в груди стиналися воїни, чоловік із чоловіком зливалися в смертоносних обіймах…
Так розлютовані хвилі морські штурмують скелястий острів.
Раптом земля затремтіла у вояків під ногами і небо опромінилося синім полум’ям, немов у Всевишнього не стало сил дивитися довше на витворювані людьми звірства. Моторошним гуркотом заглушило людський крик і гул гармат. Це небесна артилерія почала застрашливу канонаду. Гуркоти грому покотилися зі сходу на захід. Здавалося, небо, розколовшись, разом із хмарами падає на голови учасникам битви. То весь світ ставав полум’яніючим багаттям, то ставало темно, як у пеклі, і знову червоні зиґзаґи блискавок роздирали чорну завісу ночі. Знявся вихор, зриваючи шапки, прапорці, прапори, і як оком змигнути розметав їх тисячі по полю. Блискавки спалахували одна за одною, і от уже все змішалося в єдиний хаос: удари грому, блискавиці, вихор, морок і пломінь; небеса розлютовувалися – так само, як люди.
Гроза, подібної якій із незапам’ятних часів не бувало, розбушувалася над містом, замком і обома таборами. Бій припинився. Нарешті розверзлися небесні безодні – не струмені навіть, а потоки ринули на землю. Світ сховався за стіною води, за два кроки нічого не можна було побачити. Трупи попливли по ровах. Штурм припинився; козаки цілими полками бігли назад у табір, мчали наосліп, зіштовхуючись один з одним, і, приймаючи своїх за ворогів, розсипалися в пітьмі по полю; за ними, загрузаючи в багнюці, перекидаючись, котилися гармати і вози з бойовим спорядженням. Вода розмила облогові земляні споруди, вирувала в ровах і траншеях, просочувалася в землянки, хоч ті й були оточені ровами, і з шумом неслася по рівнині, мовби поспішаючи наздогнати козаків, що втікали.
Злива ставала все сильнішою. Піхота залишила вали, шукаючи укриття в наметах, лише кавалерія старости красноставського і Скшетуського не діставала наказу до відступу. Вершники стояли пліч-о-пліч, немов посередині озера, обтрушуючи із себе воду. Помалу гроза почала вгамовуватися. По півночі дощ нарешті припинився. У розривах хмар подекуди проглянули зірки. Минула ще година – і вода трохи спала. Тоді перед корогвою Скшетуського неждано з’явився сам князь.
– Що порохівниці, – запитав він, – не намокли?
– Сухі, ваша світлість! – відповів Скшетуський.
– Це добре! Геть із коней і марш по воді до облогових веж: підсиплете пороху та підпалите. І щоб тихо було! Пан староста красноставський піде з вами.
– Слухаюся! – сказав Скшетуський.
Раптом князеві потрапив на очі мокрий Заглоба.
– Ви просилися на вилазку – якраз пора, вирушайте! – наказав він.
– Ач пофортунило! – буркнув Заглоба. – Тільки цього ще не вистачало!
Через півгодини два загони лицарів, по дві з половиною сотні кожний, бігли по пояс у воді з шаблями в руках до страшних козацьких гуляй-городків, які стояли за півверсти від окопів. Один загін вів «лев над левами», староста красноставський Марек Собєський, що і слухати не захотів про те, щоб залишитися в окопах, а другий – Скшетуський. Челядь несла за лицарями мазниці з дьогтем, сухі смолоскипи і порох; посувалися безшумно, як вовки темної ночі підкрадаються до кошари.