Про дрімотну цю могутність Речі Посполитої знав, окрім Хмельницького, й покійний король Владислав, а тому, поки був живий, мав намір з найбільшим на світі володарем повести боротьбу не на життя, а на смерть, бо тільки таким чином приховані ці сили можна було пробудити. Заради планів своїх король не завагався заронити іскру і в козацький порох. Чи було визначено наперед саме козакам викликати цю повінь, аби в ній і захлинутися зрештою?
Хмельницький знав також, якою страшною, незважаючи на всю слабкість, буде відсіч цієї Речі Посполитої. Адже в неї, таку розхлябану, неміцно зв’язану, розкраювану, свавільну, безладну, били найгрізніші у світі турецькі вали і розбивалися, мов об скелю. Так воно було під Хотином, що, можна сказати, він на власні очі бачив. Ця сама Річ Посполита навіть у дні слабкості своєї піднімала знамена на стінах чужих столиць. Яку ж вона тепер дасть відсіч? Чим подивує, доведена до відчаю, коли треба буде або вмерти, або перемогти?
Тому кожний тріумф Хмельницького обертався для нього самого новою небезпекою, позаяк наближував пробудження дрімаючого лева й робив усе більш неможливими мирні переговори. В кожній перемозі прихована була майбутня поразка, в кожній радості – на денці гіркота. Тепер відповіддю на козацьку бурю мала б початися буря Речі Посполитої. Хмельницькому здавалося, що він чує вже глухе, віддалене рокотання.
Ось-ось – і з Великої Польщі, Пруссії, багатолюдної Мазовії, Малої Польщі та Литви надійдуть легіони воїнів, їм потрібен тільки вождь.
Хмельницький узяв у полон гетьманів, але в цій удачі можна було вбачити як би пастку долі. Гетьмани були найдосвідченішими воїнами, але ні один, ні другий не були тим, хто відповідав цій годині гніву, жаху та знегод.
Вождем могла бути лише одна людина.
Звалася вона – князь Ярема Вишневецький.
Саме тому, що гетьмани потрапили в неволю, вибір, найвірогідніше, мав би впасти на князя. Хмельницький, як і решта, в цьому не мав сумніву.
А тим часом у Корсунь, де гетьман запорізький зупинився після битви для відпочинку, із Задніпров’я доходили вісті, що страшний князь уже рушив із Лубен, що по дорозі викорінює бунт, що, де пройде, там зникають села, слободи, хутори й містечка, а натомість постають криваві палі й шибениці. Страх подвоював і потроював кількість його війська. Говорили, що веде він п’ятнадцять тисяч найвідбірнішої раті, яка тільки могла відшукатись у всій Речі Посполитій.
У козацькому стані його очікували з хвилини на хвилину. Незабаром після битви під Крутою Балкою серед козаків хтось закричав: «Ярема йде!», і чернь охопила паніка – почалася безладна втеча. Паніка ця примусила Хмельницького добряче замислитись.
Йому тепер належало вирішити: чи рушити з усіма своїми силами проти князя й шукати з ним зустрічі в Задніпров’ї, чи, залишивши частину війська для підкорення українських замків, рушити в глиб Речі Посполитої.
Похід на князя таїв у собі небезпеку. Маючи справу з таким уславленим воєначальником, Хмельницький, незважаючи на свою чисельну перевагу, міг зазнати поразки у вирішальній битві, й тоді зразу все було б утрачено. Чернь, яка переважала в його війську, вже показала, що розбігається від одного тільки імені Яреми. Потрібен був час, аби перетворити її на армію, спроможну протистояти княжим полкам.
Знову ж таки і князь, напевно, не погодився б на вирішальну битву, та обмежився б обороною в замках і окремими сутичками, котрі затягнули б війну на місяці, якщо не на роки, а тим часом Річ Посполита, без сумніву, зібрала б нові сили й рушила на допомогу князеві.
Ось чому Хмельницький вирішив залишити Вишневецького в Задніпров’ї, а сам – укріпитися на Україні, навести лад у своєму війську, а потім, рушивши на Річ Посполиту, змусити її до переговорів. Він розраховував, що придушення заколотів у Задніпров’ї надовго відверне на себе княжі сили, а йому при цьому розв’яже руки. Смуту ж на Задніпров’ї вирішив він підігрівати, посилаючи окремі полки на підмогу черні.
І ще придумав він збивати князя з пантелику переговорами та протягти час, поки княже військо не ослабне. Тут він згадав про Скшетуського.