Пан Скшетуський минув нарешті людську цю геєну, наповнену стогонами, слізьми, горем і жахливими криками, і вирішив було, що зрештою переведе дух, одначе зразу ж нове жахливе видовище постало перед його очима. Віддалік, звідки долітало безугавне кінське іржання, сірів власне кіш, який кишів тисячами татар, а ближче, на полі, тут же біля битого шляху, що вів на Черкаси, молоді воїни вправлялись у стрільбі з лука, заради втіхи пускаючи стріли в слабких або хворих полонеників, котрим довга дорога до Криму виявилась би не до снаги. Декілька десятків трупів уже лежали на дорозі, продірявлені, як решета, деякі ще сіпалися в конвульсіях. Ті, в кого стріляли, висіли, прив’язані за руки до придорожніх дерев. Були серед них і старі жінки. Радісному після вдалого пострілу сміхові вторили вигуки:
– Якши, єґєт! Добре, хлопці!
– Ук якши колда! Лук у добрих руках!
Біля головного коша забивали тисячі голів худоби і коней на прокорм воїнам. Земля була просякнута кров’ю. Нудотні міазми свіжини робили дихання неможливим, а між купами м’яса ходили червоні ординці з ножами в руках. День був жаркий, сонце пекло. Тільки за годину вибрався пан Скшетуський зі своїм конвоєм у чисте поле, та довго ще доносилися з головного коша далекі голоси й ревіння. По дорозі теж було цілком достатньо слідів хижого розбою та біди. Спалені обійстя, голі печі погорілих хуторів, потолочені вруна, переламані дерева, спалені на дрова вишневі сади біля колишніх хат. Раз по раз попадалися кінські або людські трупи, страшно спотворені, посинілі, роздуті, а на них і над ними зграї ворон і воронів, які з шумом і гомоном, бачачи людей, зривалися з місця. Криваве діяння Хмельницького повсюди впадало у вічі, й важко було зрозуміти, на кого чоловік цей підняв руку, бо його власний край передусім стогнав під тягарем недолі.
У Млієві зустрілись їм татарські загони, що гнали нові натовпи полонеників. Городище було спалене дотла. Стирчала тільки цегляна костьольна дзвіниця та старий дуб посеред майдану, обвішаний страшними плодами, бо висіли на ньому декілька десятків маленьких жиденят, позавчора повішених. Тут було перебито і багацько шляхти з Коноплянки, Староселя, Ужівки, Балаклеї та Водачева. Саме містечко було порожнє, позаяк чоловіки пішли до Хмельницького, а жінки, діти і старі, побоюючись приходу князя Яреми, втекли в ліси. З Городища поїхав пан Скшетуський через Смілу, Жаботин і Новосельці на Чигирин, зупиняючись по дорозі тільки, щоб дати відпочити коням. Наступного дня з південного боку в’їхали в місто. Війна пощадила його, зруйновано було тільки декілька будинків, серед яких зрівняний із землею дім Чаплинського. У замку стояв підполковник Навколопалець, а з ним тисяча козаків, але й він, і козаки, і все населення перебували у великому страху – тут, як і скрізь по дорозі, чекали, що в будь-яку хвилину нагряне князь і настане відплата, що її й світ не бачив. Незрозуміло було, хто ці чутки розпускає і звідки вони приходять, можливо, породжував їх страх, але все ж таки уперто подейкували або що князь уже пливе по Сулі, або що вже стоїть біля Дніпра, що вирізав населення в Борисах, що спалив Васютинці, і всяка поява кінних або піших породжувала страшенну паніку. Скшетуський пожадливо прислухався до цих вістей, адже розумів, що, навіть якщо й непевні, вони все одно стримували розгул бунту на Задніпров’ї, що перебувало безпосередньо під княжою десницею.