Зненацька Богун відскочив убік, і княжичів клинок попав у порожнечу. Миколай хитнувся від замаху й нахилився вперед, а цієї самої миті козак різонув його по шиї так страшно, що князь упав, мов уражений громом.
Радісні крики козаків змішалися з нелюдським вереском княгині. Здавалося, що від цього вереску стеля трісне. Бій було закінчено, козацтво кинулося до зброї, що висіла на стінах, і почало її здирати, вириваючи один у одного коштовні шаблі й чингали, топчачись по трупах князів і своїх товаришів, котрі полягли від руки Миколая. Богун дозволяв їм усе. Він стояв у дверях, що вели до Гелениної кімнати, загороджуючи дорогу й важко дихаючи від утоми. Обличчя в нього було бліде і закривавлене, бо клинок князя двічі торкнувся його голови. Блукаючий погляд отамана переходив із трупа Миколая на труп Симеона, а іноді падав на посиніле обличчя княгині, котру молодці, тримаючи за волосся, притискали коліньми до підлоги, бо вона рвалася з їхніх рук до трупів дітей.
Вереск і метушня у сінях зростали з кожною хвилиною. Козаки тягли на вірьовках челядь Курцевичів і безжально її вбивали. Підлога була залита кров’ю, сіни заповнилися трупами, димом від пострілів, стіни були обдерті й навіть птахи перебиті.
Раптом двері, в яких стояв Богун, відчинилися навстіж. Отаман обернувся і позадкував.
У дверях з’явився сліпий Василь, а поруч із ним Гелена, одягнена в білу сорочку, бліда, як ця сорочка, з очима, розширеними від жаху, і розтуленим ротом.
Василь ніс хрест, тримаючи його обіруч на висоті обличчя. Серед метушні, що панувала у сінях, серед трупів, крові, що калюжею розлилася по підлозі, серед блиску шабель і розгарячених очей на диво урочистою здавалася його висока постать, змарніла, з сивіючим волоссям і чорними впадинами замість очей. Здавалося, що це дух або труп, скинувши саван, приходить карати злодійство.
Крики вщухли. Козаки сахалися від жаху. Тишу порушив спокійний, але сумний і стогнучий голос князя:
— Во ім’я Отця і Спаса, і Духа, і Святої Пречистої! Ви, мужі, що приходите з країн далеких, чи приходите ви в ім’я Боже? Адже сказано: «Благословен муж у дорозі, котрий, ідучи, проповідує слово Господнє». А чи ви добру звістку несете? Чи ви апостоли?
Мертва тиша запанувала після Василевих слів. Він же спроквола повернувся в один бік, потім у другий і вів далі:
— Горе вам, брати мої, бо ті із вас, хто задля зиску чи помсти війну починає, будуть прокляті на віки… Помолимося ж, щоб сподобитися милосердю. Горе вам, брати! Горе мені! О-о-о!
Стогін вирвався із князевих грудей.
— Господи помилуй! — озвалися глухі голоси молодців, котрі під впливом невимовного страху почали хреститися.
Нагло пролунав дикий, пронизливий крик княгині:
— Василю, Василю…
Голос її так різонув серце, ніби це був останній крик життя. Молодці, котрі притискали її коліньми, відчули, що вона вже не силкується вирватися із їхніх рук.
Князь здригнувся, але враз наче відгородився хрестом звідти, звідки пролунав голос, і промовив:
— Душе приречена, що волає із безодні, горе тобі!
— Господи помилуй! — повторили козаки.
— До мене, семени! — закричав цієї миті Богун і захитався на ногах.
Козаки підбігли й підхопили його попідруч.
— Батьку! Тебе поранено?
— Авжеж! Та це дрібниці! Крові багато втратив. Гей, хлопці! Стережіть мені цю доню, як зіницю ока… Дім оточити, нікого не випускати… Князівно…
Він не міг більше говорити, губи його зблідли, а очі вкрилися полудою.
— Перенести отамана до покоїв! — заволав пан Заглоба, котрий виліз із якогось кутка й несподівано опинився поруч із Богуном. — Це дрібниці, це дрібниці, сказав він, помацавши пальцями рани. — Завтра здоровий буде. Я зараз його впораю. Ну ж бо, помніть мені хліба з павутиною. Ви, хлопці, йдіть звідси до дідька, погуляйте з дівками у челядні, бо вам тут робити нічого, а двоє беріть отамана і несіть. Отак. Ідіть же до лиха, чого стали? А дім пильнувати — я й сам дам раду.
Двоє семенів понесли Богуна до сусідньої кімнати, решта вийшла із сіней.
Заглоба підійшов до Гелени і, сильно кліпаючи оком, сказав швидко й тихо:
— Я приятель пана Скшетуського, не бійся. Відправ тільки спати свого пророка і чекай на мене.
Мовивши це, він вийшов у кімнату, де двоє осавулів поклали Богуна на турецьку софу. Заглоба негайно послав їх по хліб і павутину, а коли їх принесли із челядні, заходився перев'язувати молодого отамана так вправно, як умів це робити тоді кожен шляхтич, котрому не раз доводилося склеювати голови, розбиті в поєдинках або на сеймиках.