Наказ було без вагання виконано, і вмить кільканадцять п’яних молодців кинулися змінити караульних, котрі досі не брали участі в гулянці. Ті відразу ж прибігли, і квапливість їхню можна було зрозуміти.
— Гайда! Гайда! — кричав Заглоба, показуючи їм бочки з напоями.
— Дякуєм, пане! — відповіли змінені караульні, занурюючи бляшанки.
— Через годину щоб і тих змінили.
— Слухаю, — відповів осавул.
Семенам здалося цілком звичайним, що за відсутності Богуна командування узяв на себе пан Заглоба. Так уже траплялося не раз, і молодці бували цьому раді, бо шляхтич усе їм завжди дозволяв.
Тож караульні пили вкупі з усіма, а пан Заглоба зав'язав розмову з селянами із Розлогів.
— Хлопе! — питав він старого підсусідка, а далеко звідси до Лубен?
— Ой, далеко, пане! — відповів селянин.
— До світанку можна дістатися?
— Ой, не можна, пане!
— А під обід?
— Під обід можна.
— А як їхати?
— Просто до битого шляху.
— То є ще й битий шлях?
— Князь Ярема наказав, щоб був, то й є.
Пан Заглоба зумисне говорив дуже голосно, щоб серед криків і галасу чимбільше Семенів могли його чути.
— Дайте і їм горілки! — сказав він молодцям, показуючи на селян, — але спершу всипте мені меду, бо холодно.
Один із Семенів зачерпнув із бочки тройняка в гарцьову бляшанку і на шапці подав її панові Заглобі.
Шляхтич обережно, щоб не розхлюпати, узяв гарець в обидві руки, підніс до вусів і, закинувши назад голову, почав пити поволі, не перериваючи подиху.
Він пив і пив, аж молодці стали дивуватися.
— Ти бачив? — шепотіли вони один одному. — Трясця його матері!
Тим часом голова пана Заглоби поволеньки перехилялася назад, нарешті перехилилася зовсім, та ось він таки відірвав гарець від почервонілого обличчя, закопилив губу, підвів брови і сказав ніби сам до себе:
— О! Загалом непоганий — витриманий. Одразу видно, що непоганий. Шкода такий мед на ваші хамські пики тратити. Добра була б для вас і брага. Міцний мед, міцний, відчуваю, як мені полегшало, і я навіть трохи повеселішав.
І справді, панові Заглобі полегшало, у голові в нього проясніло, настрій піднявся, і видно було, що кров його, розведена медом, утворила відбірний лікер, про який він сам казав і від якого по всьому тілу розливається мужність і відвага.
Він махнув козакам рукою, що можна пити далі, і, повернувшись, неквапом обійшов усе подвір’я, уважно оглянув усі кутки, перейшов через міст, рів і повернув біля частоколу, аби побачити, чи караульні добре стережуть садибу.
Перший караульний спав, другий, третій і четвертий теж. Вони були здорожені, та ще й заступили п’яні на варту, от відразу й позасинали.
— Можна навіть котрогось і вкрасти, щоб мати собі пахолка, — пробурчав пан Заглоба.
Сказавши це, він повернувся на подвір’я, зайшов знову у зловісні сіни, зазирнув до Богуна і, побачивши, що отаман не подає ознак життя, підійшов до дверей Гелени. Відчинивши їх тихенько, він зайшов до кімнати, з якої долинала ніби тиха молитва.
Та це була кімната князя Василя. Проте Гелена була тут, із князем, поблизу якого почувала себе безпечніше. Сліпий Василь стояв навколішки перед освітленим лампадкою образом Святої Пречистої, Гелена — поруч нього. Обоє вголос молилися. Побачивши Заглобу, вона звернула на нього злякані очі. Заглоба приклав палець до вуст.
— Мила панно, — почав Заглоба. — Я приятель пана Скшетуського.
— Врятуй! — прошепотіла Гелена.
— По те сюди й прийшов. Покладися на мене.
— Що я маю зробити?
— Треба тікати, поки цей чорт лежить непритомний.
— Що я маю зробити?
— Перевдягнися в чоловіка і вийди, коли я постукаю.
Гелена завагалася. Недовіра промайнула у неї в очах.
— Чи можу я вірити вашій милості?
— А що маєш краще?
— Прайда. Це правда. Але присягни мені, що не зрадиш.
— Розумом ти, мила панно, схибнулася! Але якщо хочеш, присягну. Нехай мені допоможе Бог і святий хрест! Тут твоя згуба, а порятунок у втечі.
— Авжеж, авжеж.
— Перевдягнися чимшвидше в чоловіка і чекай.
— А Василь?
— Який Василь?
— Брат мій причинний, — відповіла Гелена.
— Тобі загрожує загибель, не йому, — відповів Заглоба. — Якщо він причинний, то це для козаків святий. Мені здалося, що вони його за пророка мають.
— Так. Богунові він нічого не завинив.
— Ми змушені його залишити, інакше загинемо, і пан Скшетуський укупі з нами. Поквапся, мила панно.