— Я знаю достеменно, що брати у Золотоноші.
— Або є, або нема, бо могли поїхати, і в Розлоги напевно не тією дорогою, якою ми їдемо, вертаються. Я найбільше на тамтешній гарнізон сподіваюся. Якби так хоч із півхоруговки або з піврейментика було в замку! А ось і Кагамлик. Тепер принаймні хоч очерети під боком. Переправимося на другий берег і замість за течією до битого шляху йти, підемо вгору, щоб сліди заплутати. Щоправда, ми наблизимося до Розлогів, але не дуже…
— Ми наблизимося до Броварків, — сказала Гелена, — через які у Золотоношу їздять.
— То й краще. Зупиняйся, мила панно.
Вони напоїли коней. Потім пан Заглоба, добре сховавши Гелену в заростях, поїхав шукати броду і легко його знайшов, бо він виявився за кілька десятків кроків від місця, де вони зупинилися. Саме тут чабани-табунники переганяли коней на протилежний бік річки, котра хоч і була вся досить мілка, зате береги мала неприступні — зарослі й болотисті. Переправившись через Кагамлик, пан Заглоба із Геленою квапливо рушили вгору по річці й їхали без спочинку аж до ночі. Дорога була важка, бо у Кагамлик упадало безліч струмків, які, широко розливаючись біля гирла, створювали скрізь трясовини й болота. Увесь час доводилося шукати броду або продиратися крізь зарості, майже непрохідні для кінних. Коні страшенно потомилися і ледве тягли ноги. Часом вони так застрявали, що Заглобі здавалося: вилізти вже не вдасться. Кінець кінцем вони усе-таки дісталися на високий, порослий дубняком сухий берег. Та була вже ніч, глибока й дуже темна. Далі пробиратися було небезпечно, бо у темряві можна було вскочити у драговину, тому пан Заглоба вирішив дочекатися ранку.
Він розсідлав коней, спутав їх і пустив пастися. Відтак назгрібав листя, вимостив із нього постіль, застелив чапраками і, накривши буркою, сказав Гелені:
— Лягай, мила панно, і спи, бо це найліпше, що можна зробити. Роса тобі оченята промиє, воно й добре буде. Я теж голову на кульбаку прихилю, бо я у собі вже кісток не чую. Багаття розводити не будемо, а то ще на світло якісь чабани набіжать. Ніч коротка, вдосвіта рушимо далі. Спи, мила панно, спокійно. Напетляли ми як зайці, хоч, правду кажучи, відійшли недалеко, але зате так сліди заплутали, що той, хто знайде нас, дідька за хвіст піймає. На добраніч, мила панно!
— На добраніч і вам, ваша милость!
Стрункий козачок став навколішки і довго молився, здіймаючи очі до зірок, а пан Заглоба узяв на плечі кульбаку і відніс її трохи осторонь, де нагледів собі місце для спання. Бівак для нічлігу було вибрано вдало — берег високий і сухий, а отже, без комарів. Густе листя дубів могло бути непоганим захистом і від дощу.
Гелена довго не могла заснути. Події минулої ночі відразу ж постали перед очима, а з темряви вирізнилися обличчя замордованих — тітки і братів. Здавалося, що її вкупі з їхніми трупами зачинили в сінях і що в ці сіни ось-ось зайде Богун. Вона бачила його змарніле обличчя і зведені від болю чорні соболині брови, й очі, втуплені у неї. Її пойняла невимовна тривога. А що як раптом у довколишній темряві вона й справді побачить два палахкотливих вогники…
Місяць на хвильку визирнув із-за хмар, освітив пучком проміння діброву і надав фантастичного вигляду стовбурам і гілкам. На лугах озвалися деркачі, у степу — перепілки; часом чулися якісь дивні далекі голоси чи то птахів, чи то нічних звірів. Поблизу форкали коні, що, поскубуючи траву і скачучи в путах, дедалі більше віддалялися від бівака. Але усі ці звуки заспокоювали Гелену, відганяючи фантастичні видіння і переносячи її у дійсність. Вони ніби говорили їй, що ці сіни, які весь час поставали у неї перед очима, і трупи рідних, і цей блідий Богун із помстою в очах — це обман почуттів, породження страху, і нічого більше. Ще кілька днів тому сама думка про таку ніч просто неба в пустелі смертельно б злякала її, а зараз, щоб заспокоїтися, вона мусила нагадувати собі, що вона й справді біля Кагамлика, далеко від своєї дівочої кімнати.
Голоси деркачів і перепілок її заколисували, зірки підморгували, а коли вітерець ворухнув гілки, загули хрущі на дубовому листі, і вона нарешті заснула. Але ночі в пустелі теж мають свої несподіванки. Уже розвиднілося, коли до неї долинули якісь страшні звуки, якесь гарчання, виття, хропіння, згодом квік такий болісний і пронизливий, що кров застигла у жилах. Вона підхопилася на рівні ноги в холодному поту, перелякана, і не знала, що робити. Зненацька перед очима в неї промайнув пан Заглоба, котрий без шапки, з пістолем у руці летів у бік цих звуків. За мить почувся його голос: «Ух-ха! Ух-ха! Сіромаха!» — гримнув постріл, і все стихло. Гелені здавалося, що минули віки, перш ніж під берегом вона знову почула голос Заглоби: