— А щоб вас собаки поїли! Щоб із вас шкури поздирали! Щоб ви на коміри жидам пішли!
У голосі Заглоби звучав справжній відчай.
— Ваша милость, що трапилося? — спитала дівчина.
— Вовки коней збахтажили.
— Єзус-Мар’я! Обох?
— Одного зарізали, другого так скалічили, що й версти не пройде. Уночі відійшли не далі, як на триста кроків, і кінець.
— Що ж ми робитимемо?
— Що робитимемо? Вистружемо палиці й посідаємо на них верхи. Хіба я знаю, що робитимемо? От горе та й годі! Здається, мила панно, дідько таки взявся нас занапастити — воно й не дивно, бо він Богунові або приятель, або брат рідний. Що робитимемо? Якби я знав, то конем став би. Принаймні тобі, мила панно, було б на чому їхати. Будь я шельмою, якщо мені колись доводилося мати таку халепу!
— Пішки підемо…
— Добре це милій панні у її двадцять весен, а не мені при моїй циркумференції по-хлопському мандрувати. Хоча що я кажу, у тутешніх місцях будь-який хлоп на шкапу стягнеться, і тільки одні собаки пішки ходять. Чиста тобі біда, Боже правий! Звісно ж, ми тут не сидітимемо, підемо, та коли ми дійдемо до тієї Золотоноші — хтозна. Якщо навіть на коні тікати не весело, то пішки взагалі річ кепська. Із нами зараз сталося найгірше, що могло статися. Кульбаки доведеться залишити, а харчі на власному горбу тягти.
— Я не дозволю, аби ваша милость сам ніс, і, що треба, теж понесу.
Заглобу приємно здивувала така рішучість дівчини.
— Моя мила панно, — сказав він. — Хіба я турок чи поганин, щоб допустив таке! Не для такої роботи рученята ці біленькі, не для такої роботи стан цей стрункий! Якось Бог дасть, я й сам упораюся, тільки відпочивати часто доведеться, бо, здавна будучи стриманим у їжі й питві, заробив я собі задишку. Візьмемо чапраки для спання і харчів трохи, а зрештою, їх не багато й лишиться, бо зараз нам треба як слід підкріпитися.
Тож вони й узялися снідати, причому пан Заглоба, забувши про своє хвалене стримування, старався так, щоб не було більше задишки.
Над полудень вони підійшли до броду, яким, напевно, від часу до часу користувалися і піші, і кінні, бо на обох берегах були сліди коліс і кінських копит.
— Може, це дорога на Золотоношу? — озвалася Гелена.
— Ба, спитати ж нема в кого.
Щойно пан Заглоба це сказав, як із далеку почулися людські голоси.
— Постривай, мила панно, сховаймося! — прошепотів пан Заглоба.
Голоси швидко наближалися.
— Ти що-небудь бачиш, ваша милость? — запитала Гелена.
— Бачу.
— Хто там іде?
— Сліпий дід із лірою. Підліток його веде. Зараз вони роззуваються. Теж через річку переходитимуть.
За мить плюскіт води підтвердив, що річку й справді переходять.
Заглоба з Геленою вийшли зі схованки.
— Слава Богу! — голосно мовив шляхтич.
— На віки віків! — відповів дід. — А хто ви такі?
— Християни. Не бійся, діду, на ось монету.
— Щоб вам святий Миколай дав здоров'я і щастя.
— А звідкіля, діду, йдете?
— Із Броварків.
— А ця дорога куди веде?
— До хуторів, пане, до села…
— А до Золотоноші не доходить?
— Можна, пане.
— А ви давно із Броварків вийшли?
— Учора вранці, пане.
— А в Розлогах були?
— Були. Але кажуть, що туди лицарі прийшли, бо битва була.
— Хто каже?
— У Броварках казали. Туди один із князівської челяді приїхав, а що розказував — страх!
— А ви його не бачили?
— Я, пане, нікого не бачу, я сліпий.
— А твій поводир?
— Він бачить, але він німий, я один його розумію.
— А далеко звідси до Розлогів, бо ми саме туди йдемо.
— Ой, далеко!
— То кажете, що ви були у Розлогах?
— Були, пане.
— Так? — сказав пан Заглоба і раптом схопив підлітка за комір.
— А, лиходії, мерзотники, лайдаки! Ходите шпигуєте? Хлопів до бунту підбиваєте! Гей, Федоре, Олешо, Максиме, взяти їх, роздягти догола і повісити або втопити! Бий їх, це бунтівники, шпиги! Бий, убивай!
Він почав шарпати підлітка, щосили трясти його і кричати дедалі голосніше. Дід упав на коліна, просячи милосердя, підліток, як усі німі, видавав пронизливі звуки, а Гелена здивовано на це дивилася.
— Що ти, ваша милость, робиш? — питала вона, не вірячи своїм очам.
Але пан Заглоба верещав, проклинав, присягався усім пеклом, накликав усякі біди, поразки, хвороби, погрожував усіма можливими муками і смертями.