Отак розмірковуючи, повстромляв пан Заглоба шаблі під стовбур, накрив їх бур’яном і гіллям, потім почепив через плече сакви і ліру, узяв у руку дідів кий, усипаний кременями, махнув ним раз-другий і сказав:
— Ну, не такий він уже й поганий, якомусь собаці або вовкові можна каганці в очах засвітити або зуби полічити. Найгірше з усього те, що нам треба йти пішки, але нема ради! Ходімо!
І вони пішли.
Попереду чорночубий поводир, за ним дід. Дід бурчав і лаявся, бо йому було спечно йти пішки, хоч по степу й тягло вітерцем. Вітерець цей обвітрював і робив смаглявішим личко вродливого поводиря. Невдовзі вони дійшли до яру, на дні якого било джерело, несучи свої кришталеві води до Кагамлика. Біля яру, неподалік від річки, росли на узвишші три могутніх дуби. До них відразу ж і повернули двоє наших мандрівців. Тут же наткнулися вони й на дорогу, що жовтіла у степу квітами, які виросли на кінському гною. Дорога була безлюдна — ні чумака на ній, ні мажі, ні сивих волів, що йдуть поволі. Лиш де-не-де валялися кістки від худоби, розтягнені вовками й вибілені сонцем. Подорожні йшли не зупиняючись, відпочивали тільки у тінистих дібровах. Чорночубий поводир укладався на зелену мураву спати, а дід стеріг. Переходили вони й через струмки, а де не було броду, довго шукали його, йдучи берегом. Часом дід переносив поводиря на руках, показуючи дивну для жебрака силу. Але це був кремезний дід! Отак пленталися вони знову до самого вечора, аж поки нарешті поводир сів край дороги у діброві й сказав:
— І дихати нічим, і сил немає. Далі не піду. Ляжу отут і помру.
Дід усерйоз затурбувався.
— От безлюддя прокляте! — мовив він. — Ні хутора, ні садиби при дорозі, ні живої душі. Але на ніч нам тут лишатися не можна. Вже вечоріє, за годину темно буде, а послухай-но, мила панно!..
Тут дід замовк, і якусь хвилю стояла глибока тиша.
Але зненацька її порушив далекий тужливий голос, що, здавалося, йшов із-під землі, а насправді долинав із яру, що лежав неподалік від дороги.
— Це вовки, — упізнав пан Заглоба. — Минулої ночі вони пожерли наших коней, а тепер до нас самих доберуться. Щоправда, я тримаю пістоль під свиткою, але чи вистачить разів на два пороху, не знаю. А мені на вовчому весіллі марципаном бути не хочеться. Чуєш, мила панно, знову виють!
Виття й справді почулося знову і, здавалося, цього разу ближче.
— Уставай, дитино! — мовив дід. — А не можеш іти, я тебе понесу. Що ж робити! Бачу, я надто полюбив тебе, мила панно, а це, мабуть, тому, що, живучи неодруженим, власних правочинних нащадків завести не зміг, а якщо й маю неправочинних, то бусурманів, бо я у Туреччині довго був. От на мені й кінчається родовід Заглоб, герба Вчелє. Хіба що ти, мила панно, про старість мою подбаєш. А поки що вставай або сідай мені на плечі.
— Ноги такі важкі, що й рушити не можу.
— А вихвалялася мила панна своєю силою! Але цить! Тихо! О лелечко! Здається, я чую собачий гавкіт. Так, це собаки, не вовки. Отже, недалеко Дем’янівка, про яку мені дід казав. Хвала тобі, Боже милосердний! А я вже думав багаття від вовків розвести, та тільки б ми напевно поснули, бо втомлені обоє. Так, це собаки! Чуєш?
— Ходімо, — сказала Гелена, до якої враз повернулися сили.
І справді, щойно вийшли вони з лісу, як удалині показалися вогники численних хат. Побачили вони також три невеличкі бані церкви, на свіжому гонті яких відсвічувалися ще у напівтемряві останні відблиски вечірньої зорі. Собачий гавкіт чувся дедалі виразніше.