— Так, це Дем’янівка! Нічого іншого й бути не може! — сказав пан Заглоба. — Дідів завжди охоче приймають, тому, може, пощастить і нічліг знайти, і повечеряти, а може, добрі люди й далі підвезуть. Постривай-но, мила панно, а це ж село князівське, отже, й підстароста тут живе. І спочинемо, і новини взнаємо. Князь уже має бути в дорозі. Можливо, й порятунок швидше трапиться, ніж ти, мила панно, гадаєш! Але пам'ятай, що ти німа. Я вже бозна-що кажу! Велів тобі кликати мене Онуфрієм, та оскільки ти німа, то взагалі до мене не звертайся. Я сам говоритиму за тебе й за себе і Бога хвалитиму. По— хлопському я так само добре розмовляю, як і латиною. Ходімо ж! Ходім! Он уже й перші хати недалечко. Боже мій! Коли вже скінчаться наші блукання! Хоч би пива підігрітого десь дістати, я і за це хвалив би Господа.
Пан Заглоба замовк, і певний час вони мовчки йшли поруч. Потім він заговорив знову:
— Пам’ятай же, мила панно, що ти німа. А якщо тебе хто-небудь про щось спитає, відразу ж показуй на мене і мугич: «Гум-гум-гум! Ня-ня-ня!». Я знаю, мила панно, що ти й так розсудлива, але все ж не забувай, що ми свою шкуру рятуємо. Хіба що випадково на гетьманські або князівські хоругви натрапимо, тоді одразу оголосимо, хто ми, особливо якщо зустрінеться ґречний офіцер і пана Скшетуського знайомий. Щоправда, як ти вже, мила панно, під князівською опікою, то жовнірів тобі боятися нема чого. О, а то що за багаття в долині горять? Ага! Кують! Це кузня! Там і людей біля неї чимало, ходім туди.
І справді, в улоговині, що була ніби присінком яру, стояла кузня, з димаря якої у клубах диму вилітали снопи золотих іскор, а крізь одчинені двері та безліч дірок, проверчених у стінах, спалахувало яскраве світло, яке час від часу заступали темні постаті, що сновигали всередині. Зокола, перед кузнею, уже в нічному мороці можна було розгледіти кілька десятків постатей, що стояли купками. Молоти в кузні били синхронно, аж луна йшла довкола, і відгомін її змішувався зі співом перед кузнею, гулом розмов і собачим гавкотом. Розгледівши усе це, пан Заглоба відразу ж звернув у яр, заграв на лірі й заспівав:
Наспівуючи собі, він підійшов до юрби людей, що стояли під кузнею, й розгледівся: це були селяни, переважно всі напідпитку. Майже кожен тримав у руках палицю. На деяких палицях стирчали понасаджувані коси і наконечники списів. Ковалі у кузні саме те й робили, що кували ці наконечники і розгинали коси.
— Гей, діду! Діду! — заволали у юрбі.
— Слава Богу! — відповів пан Заглоба.
— На віки віків!
— Скажіть, дітки, це вже Дем янівка?
— Дем’янівка. А що?
— А те, що мені дорогою люди казали, — вів далі дід, — що тут добрі люди живуть, що діда пригорнуть, нагодують, напоять, переночувати пустять і грошей дадуть. Я старий, іду з далекої дороги, а хлопчина вже далі йти не може. Він, бідолаха, німий, мене, старого, веде, бо я нічого не бачу, сліпець нещасний. Бог вас благословить, люди добрі, і святий Миколай-чудотворець благословить, і святий Онуфрій благословить. В одному оці у мене трохи світла Божого лишилося, а друге темне навіки, от я з лірою і ходжу, пісень співаю і живу, як пташка, — тим, що із рук добрих людей перепаде.
— А звідкіля ви, діду?
— Ой, здалеку, здалеку! Але дозвольте мені спочити, здається, під кузнею лава є. Сідай і ти, небоже, — говорив він далі, показуючи Гелені на лаву. — Ми аж із Ладави, люди добрі. Але з дому давно, давно вийшли, а зараз із Броварків, із відпусту йдемо.
— А що ви там чували доброго? — спитав старий селянин із косою в руці.
— Чувати чували, а от чи добре це, не знаємо. Людей туди понасходилося багацько. Про Хмельницького говорили, що гетьманського сина і його лицарів переміг. Чували також, що й на руському березі селяни на панів піднімаються.
Юрба враз оточила Заглобу, котрий, сидячи обіч князівни, час від часу бив по струнах ліри.
— То ви, батьку, чули, що селяни піднімаються?
— Авжеж. Нещаслива вона, наша селянська доля!
— Кажуть, що й кінець світу буде?
— У Києві на вівтарі листа Христового знайшли, що буде війна страшна й жахлива і крові багато проллється в усій Україні.
Півколо, що оточувало лаву, на якій сидів пан Заглоба, стислося ще дужче.
— Кажете, лист був?
— Був, щоб мені з цього місця не встати! Про війну, про кровопролиття… Але я не можу говорити більше, бо у мене в старого, бідного, у горлі все пересохло.
— Ось вам, батьку, мірка горілки, випийте і розказуйте, що на світі чули. Ми ж бо знаємо, що діди всюди бувають і про все знають. Бували вже й у нас, та й казали, що на панів прийде від Хмельницького чорна година. Ну, то ми коси і списи наказали собі кувати, щоб не бути останніми. Тільки от не знаємо, починати чи листа від Хмеля чекати.