Якийся страх пойняв юрбу. Селяни почали оглядатися, хреститися і перешіптуватися одне з одним. Нарешті хтось вигукнув:
— На Золотоношу!
— На Золотоношу! — повторили всі, ніби саме там були захисток і порятунок.
— У Трахтемирів!
— На погибель ляхам і панам!
Зненацька якийся малий козачок, стрясаючи списом, вийшов наперед і крикнув:
— Батьки! А якщо завтра на Золотоношу йдемо, то сьогодні ходімо на комісарський двір!
— На комісарський двір! — вигукнуло відразу кілька десятків голосів.
— Спалити! А добро взяти!
Але дід, котрий до цього сидів понуривши голову, підвів її і сказав:
— Гем, дітки, не ходіть ви на комісарський двір і не паліть його, бо лихо буде. Князь, може, десь тут поблизу з військом ходить, заграву побачить і прийде, і буде лихо. Ліпше ви нам їсти дайте і покажіть, де ночувати. Вам треба тихо сидіти, не гуляти по пасіках.
— Правду каже! — озвалося кілька голосів.
— Правду каже, а ти, Максиме, дурний!
— Ходімо, батьку, до мене на хліб-сіль та на меду кварточку, а під’їсте, то підете спати на сіно у стодолу, — сказав старий селянин, звертаючись до діда.
Пан Заглоба підвівся й потяг Гелену за рукав свитини. Князівна спала.
— Змордувалося дитя. Навіть під гупання молотів заснуло, — мовив пан Заглоба.
А про себе подумав: «Ой, солодка невинносте, котра може засинати серед списів і ножів! Либонь, янголи небесні оберігають тебе, а при тобі й мене вбережуть».
Він розбудив її, і вони пішли до села, що лежало трохи віддалік. Ніч була погідна, тиха. Позаду йшла луна від кування молотів. Старий селянин ішов попереду, показуючи в темряві дорогу, а пан Заглоба удаючи, що нашіптує молитву, бурмотів монотонним голосом:
— О Господи Боже, помилуй нас, грішних… Бачиш, мила панно!.. Свята Пречисто… Що б ми робили без сільської вдяганки?.. Як на землі, так і на небесах… Їсти нам дадуть, а завтра поїдемо у Золотоношу замість іти пішки… Амінь, амінь, амінь… Треба сподіватися, що Богун сюди по наших слідах з’явиться, бо його наші викрутаси з пантелику не зіб’ють… Амінь, амінь! Але вже пізно буде, бо у Прохорівці ми через Дніпро перейдемо, а там уже влада гетьманська… Диявол благоугодникові не страшний. Амінь… Тут через два дні край буде у вогні, варто тільки князеві за Дніпро рушити… Амінь… Щоб їх чорна смерть викосила, щоб їм кат світив… Чуєш, мила панно, як вони там під кузнею виють? Амінь… У добрячу ми вскочили халепу, але телепнем я буду, якщо милої панни з неї не витягну, хоч би й аж до Варшави нам довелося тікати.
— Що ви там бурмочете, батьку? — спитав селянин.
— Та нічого, молюся за ваше здоров’я. Амінь, амінь!..
— А ось і моя хата…
— Слава Богу!
— На віки віків!
— Прошу на хліб-сіль.
— Спаси Господи.
Через деякий час дід добряче підкріплявся бараниною, уволю запиваючи її медом, а назавтра зранку вирушив укупі з поводирем на зручному возі до Золотоноші у супроводі кількох десятків верхових селян, озброєних списами і косами. Їхали на Кавраєць, Чорнобай і Кропивну. Дорогою бачили, що всё уже кипіло. Селяни скрізь озброювалися, кузні у ярах працювали з ранку до ночі, і тільки грізна сила, грізне ім’я князя Ієремії стримувало поки що кровопролиття.
Тим часом за Дніпром буря розігралася з усією жорстокістю. Звістка про корсунську поразку блискавкою облетіла всю Україну, і всі живі бралися до зброї.
РОЗДІЛ XXI
огуна наступного ранку після втечі Заглоби семени знайшли напівзадушеного у жупані, яким пан Заглоба обмотав йому голову. Позаяк серйозних ран отаман не мав, він невдовзі опритомнів.
Пригадавши усе, що сталося, він страшенно розлютився, рикав, як дикий звір, мастив руки об власну скривавлену голову і цілився у всіх ножем, тому семени не сміли до нього підступити. Нарешті, не можучи поки що триматися у сідлі, він наказав прив’язати між двома кіньми єврейську колиску і, сівши в неї, як шалений помчав до Лубен, гадаючи, що втікачі вирушили туди. Лежачи у жидівських бебехах, весь у пуху й у власній крові, він гнав степом як упир, що до світанку квапиться потрапити в могилу свою, а за ним, знаючи, що поспішають на вірну смерть, мчали вірні семени.
Летіли вони так аж до Василівки, де гарнізоном стояла сотня угорської князівської піхоти. Дикий отаман, ніби йому життя остогидло, не вагаючись ударив по ній, сам першим кинувшись у бій, і після кількагодинного бою перебив усіх до ноги, окрім кількох вояків, котрих пощадив, аби муками зізнання із них витягти. Довідавшись, що жоден шляхтич не втікав у цей бік із дівчиною, він, не знаючи, що робити, почав від горя зривати на собі пов’язки.