Іти далі було вже неможливо, бо всюди аж до Лубен стояли князівські полки, які напевно вже знали про наліт від жителів Василівки, котрі розбіглися під час бою. Тому вірні семени підхопили знесиленого від люті отамана і відвезли назад у Розлоги.
Повернувшись туди, вони вже не застали й слідів обійстя, бо тамтешні селяни розграбували його і спалили разом із князем Василем, гадаючи, що коли княжичі або князь Ієремія захочуть помститися, провину легко можна буде скинути на козаків і Богуна. Було спалено усі будівлі, вирубано вишневий сад, перебито челядь — селяни безжалісно помщалися за жорстоке правління й утиски, які вони терпіли від Курцевичів.
Відразу ж за Розлогами Богун зустрів Плесневського, котрий їхав із Чигирина зі звісткою про жовтоводську поразку. Його допитали, куди і з чим їде, але він плутався і не давав чітких відповідей, чим викликав підозру; припечений же вогнем, він розповів, що знав і про поразку, і про пана Заглобу, котрого напередодні зустрів. Зраділий отаман полегшено зітхнув. Повісивши Плесневського, він пустився далі, уже майже впевнений, що Заглоба від нього не втече. До того ж і чабани підкинули нові відомості, але зате за бродом усі сліди як у воду канули. На діда, пограбованого паном Заглобою, отаман не міг наткнутися, бо той пішов униз за течією Кагамлика, та ще й був так наляканий, що ховався в очеретах як лис.
Тим часом знову минули день і ніч, а позаяк погоня у бік Василівки відібрала цілих два дні, Заглоба виграв чимало часу. Що ж тоді було робити?
У цю важку хвилину Богуна виручив осавул, старий степовий вовк, що змолоду звик переслідувати у Дикому полі татар.
— Батьку, — сказав він. — Вони тікали на Чигирин, і мудро тікали, бо виграли час, та, коли про Хмеля і жовтоводську баталію від Плесневського дізналися, змінили напрямок. Ти, батьку, сам бачив, що вони з’їхали з битого шляху і стороною пішли.
— У степ?
— У степу я б їх, батьку, знайшов, але вони пішли до Дніпра, щоб до гетьманів дістатися, отже, подалися або на Черкаси, або на Золотоношу і Прохорівку… А якщо до Переяслава пішли, хоч я не думаю, то й так їх знайдемо. Нам би, батьку, треба одному на Черкаси, другому на Золотоношу, на чумацький шлях, — і мерщій, бо якщо вони через Дніпро перейдуть, то або до гетьманів устигнуть, або їх татари Хмельницького спіймають.
— Рушай же ти на Золотоношу, а я на Черкаси подамся.
— Добре, батьку.
— Та пильнуй добре, бо він хитрий лис.
— Ой, і я хитрий, батьку.
Намітивши такий план погоні, вони умить роз’їхалися — один на Черкаси, другий вище, на Золотоношу. Увечері того ж дня старий осавул Антон дістався до Дем’янівки.
Село стояло пусткою, залишилися самі жінки — чоловіки подалися за Дніпро до Хмельницького. Побачивши озброєних людей і не знаючи, хто вони такі, жінки поховалися по хатах і стодолах. Антон довго шукав, аж поки знайшов бабусю, котра не боялася вже нічого, навіть татар.
— А де чоловіки, паніматко? — спитав Антон.
— Хіба я знаю! — відповіла старенька, показавши жовті зуби.
— Ми козаки, паніматко, не бійтеся, ми не од ляхів.
— Ляхів? Хай їм лихо!
— А нам ви добра зичите?.. Правда?
— Вам? — Бабуся на мить задумалася. — А вам хай болячка!
Антон не знав, що відповісти, але раптом двері однієї з хат рипнули, і на подвір’я вийшла вродлива молодиця.
— Гей, молодці, чула я, що ви не ляхи.
— Авжеж.
— А ви від Хмеля?
— Так.
— Не од ляхів?
— Ні.
— А чого ви про чоловіків питали?
— Та от питали, чи пішли вони вже.
— Пішли, пішли.
— Слава Богу! А скажи-но, молодице, не тікав тут шляхтич один, лях проклятий, із донькою?
— Шляхтич? Лях? Я не бачила.
— І нікого тут не було?
— Був дід. Він селян і підмовив, щоб до Хмеля, на Золотоношу йшли, бо, казав, що сюди князь Ярема прийде.
— Куди?
— А тутки. А потім на Золотоношу піде, так казав дід.
— І дід підмовив селян до бунту?
— А таки він.
— А він сам був?
— Ні. Із німим.
— А який він на вигляд?
— Хто?
— Дід.
— Ой, старий, старенький, на лірі грав і на панів скаржився. Але я його не бачила.
— І він селян бунтувати підбивав? — перепитав Антон.