— Годі! Годі! — волали ті, хто дістався на пором. — Відчалюй! Відчалюй!
Весла напружилися, і пором почав віддалятися од берега. Бистра течія відразу ж знесла його трохи вниз у напрямку Домантова.
Вони подолали вже половину річки, коли із прохорівського берега почулися крики й волання. Страшне замішання зчинилося серед натовпів, що лишилися там: одні як шалені тікали до Домантова, другі стрибали у воду, треті верещали, махаючи руками, або падали на землю.
— Що це? Що сталося? — питали на поромі.
— Ярема! — крикнув один голос.
— Ярема, Ярема! Тікаймо! — волали інші.
Весла почали гарячково бити по воді, і пором помчав по хвилях як козацька чайка.
Тої ж миті якісь вершники з’явилися на прохорівському березі.
— Війська Яреми! — кричали на поромі.
Вершники шарпалися туди-сюди по берегу, крутилися, про щось розпитували людей і нарешті почали кричати поромникам:
— Стій! Стій!
Заглоба глянув, і холодний піт пройняв його з ніг до голови — він упізнав Богунових козаків.
Це й справді був Антон зі своїми семенами.
Але, як уже було сказано, пан Заглоба ніколи надовго голови не втрачав; він приклав до очей долоню, як це роблять люди, що недобачають, і певний час удивлявся в берег, відтак почав кричати, ніби з нього хтось живцем шкуру знімав:
— Дітки! Це ж козаки Вишневецького! О, заради Бога і Святої Пречистої мерщій до берега! Ми вже тих, що лишилися, пом’янемо, а пором порубати, інакше всім нам погибель!
— Мерщій, мерщій, порубати пором! — волали інші.
Зчинився галас, серед якого не було чути зойків, що долинали з боку Прохорівки. Цієї миті пором заскреготів об прибережний гравій. Селяни почали вискакувати на берег, але одні ще не встигли висадитися, другі уже рвали борти порома, били сокирами по дну. Дошки й відірвані тріски літали в повітрі. Нещасне судно знищувалося з люттю, розривалося на шматки і шматочки, а страх додавав руйнівникам снаги.
А увесь цей час пан Заглоба кричав:
— Рубай, трощи, рви, пали!.. Рятуйся! Ярема йде! Ярема йде!
Кричачи отак, він націлив своє здорове око на Гелену і почав ним значливо підморгувати.
Тим часом на протилежному березі лемент, поки знищували пором, посилився, та оскільки було дуже далеко, не можна було зрозуміти, що кричали. Вимахування рук здавалися погрозами і тому тільки пришвидшили знищення.
За кілька хвилин судно зникло під водою, але раптом у всіх із грудей знову вирвався окрик жаху і відчаю:
— Скачуть у воду! Пливуть до нас! — лементували селяни.
Спершу один вершник, а за ним кілька десятків інших в’їхали на конях у воду й пустилися плавом на протилежний берег. Це було затією безумно сміливою, бо переповнена з весни річка бігла набагато бистріше, аніж завжди, утворюючи тут і там численні вири й закрути. Підхоплені течією коні не могли пливти прямо, їх зносило водою із незвичайною швидкістю.
— Не допливуть, — кричали селяни.
— Потонуть!
— Слава Богу! О! О! Один кінь уже занурився.
— На погибель же їм!
Коні подолали третину річки, але течія зносила їх униз дедалі сильніше. Певно, вони вибилися із сил і поволі, але щораз глибше занурювалися. За хвилю молодці, що сиділи на них, були вже до пояса у воді. Минув іще якийся час. Прибігли селяни з Шелепухи подивитися, що діється: вже тільки кінські голови виднілися над водою, а молодцям вода доходила до грудей. Але піврічки вони уже здолали. Та ось одна кінська голова і один молодець зникли під водою, за ними другий, третій, четвертий, п’ятий… Число вершників меншало й меншало. У натовпах обабіч річки запанувало глухе мовчання, але всі йшли униз за течією, аби побачити, чим усе скінчиться. Ось уже дві третини річки подолано, число вершників іще зменшилося, але стало чути вже важке хропіння коней і голоси, які підохочували молодців; видно було, що дехто із них допливе.
Зненацька серед тиші пролунав голос Заглоби:
— Гей! Дітки! За пищалі! На погибель князівським!
Бухнули димки, загриміли постріли. З річки почулися розпачливі крики, і по хвилі коні й молодці — усе зникло. Річка спорожніла, тільки вже десь далеко, на гребенях хвиль, мелькали часом то темне кінське черево, то червона шапка молодця.
Заглоба дивився на Гелену і підморгував…
РОЗДІЛ XXII
нязь-воєвода руський, перш ніж здибав пана Скшетуського, що сидів на попелищі Розлогів, знав уже про корсунську поразку, бо йому про неї пан Поляновський, товариш князівський гусарський, у Саготині сказав. Ще перед цим князь побував у Прилуках і звідти пана Богуслава Машкевича до гетьманів із листом відправив, питаючи, де вони йому з усіма військами стати накажуть. Та оскільки пана Машкевича з відповіддю гетьманів довго не було видно, князь рушив на Переяслав, висилаючи в усі сторони передові загони, а також накази, щоб ті рейменти, які скрізь розкидані по Задніпров’ю, якнайспішніше підтягалися до Лубен.