Авжеж! Із усього цього війська і юрби, з усіх цих тисяч, що йшли цієї миті з князем Вишневецьким, ані йому самому, ані будь-кому іншому вже не судилося побачити ні міста, ні краю.
Сурми грали. Табір рухався поволі, але без зупинки, і по деякому часі місто почало затягатися блакитним серпанком, будинки і дахи зливалися в одну пляму, що сильно виблискувала на сонці. Тоді князь пустив коня вперед і, виїхавши на високу могилу, зупинився й довго дивився у той бік. Місто це, що виблискувало зараз на сонці, й увесь цей край, який виднівся з могили, були справою рук князевих пращурів і його самого. Адже це вони, Вишневецькі, перетворили цю колись глуху пустелю в осідлий край, зробили його придатним для людського проживання, можна сказати, створили Задніпров’я. А найбільшу частину цієї справи зробив князь. Це він будував костьоли, вежі яких голубіють он там, над містом, він укріпив місто, він сполучив його трактами з Україною, він вирубував ліси, осушував болота, зводив замки, закладав села й поселення, приваблював жителів, знищував грабіжників, захищав від татарських набігів, беріг мир, для ратая і купця жаданий, запроваджував панування закону і справедливості. Завдяки йому край цей жив, розвивався і квітнув. Князь був його душею і серцем — і ось тепер довелося усе це покинути.
Ні, не маєтків цих із землями безмежними, рівних за величиною цілим німецьким князівствам, жаль було князеві, а того, що він стільки доклав до цього рук; він знав, що коли кудись дінеться, то й усе кудись дінеться, працю багатьох років відразу буде знищено, усе пропаде марно, запанує здичавіння, пожежі охоплять села й міста, татарин напоїть коня із тутешніх річок, заростуть бур'янами згарища і, якщо Бог дасть повернутися, усе-все треба буде починати спочатку, а можливо, вже й сил тих не буде і часу забракне, і впевненості такої, як колись, не стане. Тут минули літа, що принесли йому славу серед людей, заслуги перед Богом, а тепер і слава й заслуги розвіються з димом…
І дві сльози поволі скотилися у нього по щоках.
Були це останні сльози, після них у князевих очах залишилися тільки блискавки.
Князів кінь витяг шию і заіржав, а іржанню його одразу ж відповіли коні в хоругвах. Голоси ці вивели князя із задуми й підбадьорили його. Адже зосталося у нього ще шість тисяч вірних товаришів, шість тисяч шабель, із котрими увесь світ перед ним розступиться і котрих, як єдиного порятунку, чекає пригнічена Річ Посполита. Задніпровська ідилія скінчилася, але там, де гуркочуть гармати, де палають села й міста, де ночами з іржанням татарських коней і козацькими зойками зливається плач невільників, стогін чоловіків, жінок і дітей, — там можна діяти і здобути славу рятівника і батька вітчизни… Хто ж по цей вінець руку простягне, хто ж рятуватиме так зганьблену, хлопськими ногами потоптану, принижену, вмирущу вітчизну, якщо не він — князь, якщо не це військо, котре он там, унизу, зброєю на сонці виблискує і миготить?
Табір саме проходив попід могилою, і у жовнірів, які побачили князя, що стояв із булавою в руці на вершині під хрестом, раптом вихопився із грудей окрик:
— Хай живе князь! Хай живе вождь наш і гетьман Ієремія Вишневецький!
І сотні стягів схилилися йому до ніг, гусари грізно забрязкотіли нараменниками, гримнули, окселентуючи окрикам, литаври.
Тоді князь видобув шаблю і, піднявши її і погляд свій до неба, сказав так:
— Я, Ієремія Вишневецький, воєвода руський, князь на Лубнах і Вишневці, присягаю тобі, Господи, єдиному у Святій Трійці, і тобі, Пресвята Богородице, що, піднявши цю шаблю супроти гультяйства, від якого вітчизні нашій ганьба, доти її не опущу, аж доки мені сил і життя вистачить, доки ганьбу цю змию і кожного ворога до ніг Речі Посполитої покладу, Україну заспокою і бунти хлопські у крові втоплю. І оскільки обітницю свою від щирого серця складаю, тож і ти мені, Господи Боже, поможи! Амінь.
Сказавши це, він постояв іще трохи, дивлячись у небо, після чого поволі з’їхав із могили до хоругов. Військо дійшло на ніч до Басані, села пані Криницької, котра зустріла князя, стоячи навколішки у воротах, бо її колишні селяни, від яких вона з допомогою найвірнішої челяді відбивалася, обложили її уже в садибі, але несподіваний прихід війська врятував і її, і дев’ятнадцятеро її дітей, серед яких самих тільки панянок було чотирнадцять.
Князь, наказавши схопити нападників, послав Понятовського, ротмістра козацької хоругви, до Канева, і той тієї ж ночі привів п’ятеро запорожців із васютинського куреня. Усі вони брали участь у корсунській битві і, припечені вогнем, зробили князеві точну про неї реляцію. Запевнили також, що Хмельницький іще в Корсуні. Тугай-бей же з ясиром, зі здобиччю й з обома гетьманами подався до Чигирина, звідкіля мав їхати у Крим. Чули вони також, що Хмельницький дуже його просив військ запорозьких не покидати і супроти князя йти, але мурза на це не пристав, сказавши, що після розгрому польських військ і взяття у полон гетьманів козаки можуть упоратися й самі, а він довше не може чекати, інакше у нього вимре увесь ясир. Запитані про сили Хмельницького, козаки називали їх число тисяч на двісті, але всякого наброду, а добрих, себто запорожців і козаків панських та городових, що пристали до бунту, — тільки п’ятдесят тисяч.