Хмельницький прояснів на обличчі, коли почув ці слова, а полковники вже у переважній більшості заходилися кричати, що війну треба припинити і послів у Варшаву послати, а воєводу із Брусилова просити, аби сам на перемови приїхав. Чарнота ще кричав і протестував, і тоді полковник, погляд грізний у нього втупивши, сказав:
— Ти, Чарното, гадяцький полковнику, про війну і кровопролиття волаєш, а коли під Корсунем ішли на тебе п’ятигорці пана Дмоховського, ти, як підсвинок, верещав: «Брати ріднії, спасайте!», і попереду усього свого полку тікав.
— Брешеш! — загорланив Чарнота. — Не боюся ж я ні ляхів, ні тебе.
Кричевський стиснув у руці пірнач і кинувся на Чарноту, інші теж почали молотити кулаками гадяцького полковника. Знову зчинився ґвалт. На майдані товариство ревло, як стадо диких зубрів.
Але тут знову підвівся Хмельницький.
— Милостиві панове і добродії полковники! — мовив він. — Отже, ви ухвалили послів у Варшаву послати, котрі про службу нашу вірну його милості найяснішому королеві розкажуть і про нагороду проситимуть. Той же, хто війни хоче, нехай воює, але не з королем, не з Річчю Посполитою, бо ми з ними війни ніколи не вели, а з найбільшим недругом нашим, котрий уже весь від крові козацької аж червоний, котрий іще на Старці нею вимастився і досі маститися не перестає, у недоброзичливості до військ запорозьких залишаючись. До нього я листа і послів відправив, просячи, аби він від своєї недоброзичливості відмовився, а він їх як тиран замордував, не давши мені, старшині вашому, жодної відповіді, через що зневагу до усього Війська Запорозького засвідчив. А тепер ось із Задніпров’я прийшов і Погребище до ноги вирізав, невинних людей покарав, над чим я гіркими сльозами плакав.
Потім, як мені сьогодні вранці повідомили, подався до Немирова і теж нікого не пощадив. А позаяк татари від страху й побоювання іти на нього не хочуть, він, тільки й дивись, от-от сюди прийде, щоб і нас, невинних людей, супроти волі прихильного до нас найяснішого його милості короля й усієї Речі Посполитої вигубити, бо через гординю свою він ні на кого не зважає, а оскільки зараз бунтується, так завше ладний і супроти волі його королівської могутності збунтуватися…
На раді стало дуже тихо. Хмельницький відсапнув і вів далі:
— Бог нас над гетьманами звитягою нагородив, але він гірший од гетьманів і від усіх магнатів, чортове сім’я, що живе самою тільки неправдою. А якби я сам на нього пішов, він у Варшаві через приятелів своїх кричав би неодмінно, що ми не хочемо миру, і перед його королівською величністю невинність нашу заперечував би. Та хоч би що сталося, треба, аби його милость король і вся Річ Посполита знали, що я війни не хочу і сиджу тихо, а він перший на нас нападає. Адже я рушити не можу, бо до перемов із паном воєводою брацлавським зостатись мушу, а щоб він, чортове сім’я, сили нашої не зламав, треба йому тенета розставити і могутність його так знищити, як ми під Жовтими Водами і під Корсунем недругів наших, панів гетьманів, знищили. Отож про те я і прошу, щоб ви, ваші милості, доброхіть на нього пішли, а я до його милості короля писатиму, що це сталося без мого відома і для конечної нашої оборони від його, Вишневецького, недоброзичливості й нападів.
Глухе мовчання запало серед козацької старшини.
А Хмельницький мовив далі:
— Тому із ваших милостей, хто на цей промисел ратний піде, дам я війська чимало, добрих молодців, і гармату дам, і люду запального, щоб із поміччю Божою недруга нашого подолав і звитягу над ним отримав…
Жоден із полковників не вийшов уперед.
— Шістдесят тисяч відбірних вояків дам! — сказав Хмельницький.
Тиша.
А це ж усі були безстрашні воїни, бойовий клич яких не раз ішов луною від царгородських мурів. І може, саме тому кожен із них боявся в сутичці зі страшним Ієремією втратити здобуту славу.
Хмельницький обводив очима полковників, а ті від його погляду опускали очі. На обличчі Виговського з’явився вираз сатанинської злостивості.