Тож князь залишив піхоту, гармати й головні сили війська, яким наказав іти до Бистрика, а сам із воєводою, паном Кшиштофом, паном Аксаком і двома тисячами бе— зобозного війська кинувся на допомогу. Старий воєвода, розгубившись, уже стримував його. «Махнівка пропала, ми прийдемо запізно! Ліпше покинути її, а захищати інші міста й гарнізонами їх забезпечити», — повторював він. Та князь і слухати не хотів. Пан підсудок брацлавський, навпаки, квапив, а війська так ті просто рвалися до бою. «Якщо ми сюди прийшли, без крові не підемо!» — казали полковники. І вирішено було іти вперед.
Аж ось за півмилі від Махнівки кільканадцять вершників, які гнали щодуху, з’явилися перед військом. Це був пан Лев із товаришами. Побачивши його, воєвода київський відразу здогадався, що сталося.
— Замок узято? — крикнув він.
— Так! — відповів пан Лев і тої ж миті знепритомнів, бо, посічений шаблями й кулями, втратив багато крові. Але інші почали розказувати, що відбулося. Німців на мурах перебили усіх до одного, бо вони воліли вмерти, аніж здатися; пан Лев прорвався крізь гущу черні у виламані ворота, однак у бійницях на вежі ще боронилося кілька десятків шляхтичів — от саме до них і слід було поспішати на порятунок.
Тому рвонули з копита. За хвилю на пагорбі відкрилося місто із замком, а над ними важка хмара диму від пожежі. День згасав. У небі горіли великі пурпурові й золоті зорі, сяйво яких спершу здалося війську загравою від пожежі. Від їхнього блиску видно було запорозькі полки і стовпища черні, що пливли із воріт назустріч військам цілком сміливо, бо ніхто у місті не знав про прибуття князя, гадаючи, що це тільки київський воєвода йде із підкріпленням. Певно, усіх геть осліпила горілка або свіжа перемога вдихнула пиху незмірну, тому заколотники сміливо спустилися із пагорба й аж у долині почали надто жваво шикуватися до битви, б’ючи у барабани і литаври. Коли вершники побачили це, радісний окрик вирвався з усіх польських грудей, — а пан воєвода київський дістав нагоду вдруге здивуватися боєздатності князівських хоругов. Побачивши козаків, вони зупинилися і враз вишикувалися у бойові порядки: важка кавалерія посередині, легка на флангах, так що нічого не знадобилося перешиковувати і з місця можна було йти у бій.
— Пане Кшиштофе, що це за люди! — вигукнув воєвода. — Відразу вишикувалися. Могли б і без полководця в бій іти.
Проте князь, як передбачливий воєначальник, літав із булавою в руці поміж хоругвами із флангу на фланг, оглядаючи і даючи останні накази. Зірки відбивалися у його срібному панцирі, і він скидався на ясне полум’я, що літало між шеренгами, бо на тлі темної броні він один тільки й світився сильно.
У строю стояли: посередині у першій лінії три хоругви — перша, якою сам воєвода київський командував, друга — молодого пана Аксака, третя — пана Кшиштофа Тишке— вича; за ними, у другій лінії, драгуни під командою пана Барановського і, нарешті, могутні князівські гусари, якими командував пан Скшетуський.
Фланги зайняли Вершул, Кушель і Понятовський. Гармат не було, бо Вурцель лишився у Бистрику.
Князь підскакав до воєводи і махнув булавою.
— За свої кривди починай, ваша милость, перший.
Воєвода й собі махнув пірначем — вершники попригиналися у кульбаках і рушили. Із того, як пішла у бій хоругва, було видно, що воєвода хоч огрядний і забара, бо роки брали своє, але жовнір досвідчений і мужній. Він не рвонув хоругву з місця й стрімголов, а, щоб зберегти сили, вів її поволі, розганяючи по тому, як наближався до супротивника. Сам же він із пірначем у руці мчав у першій лінії, підліток-зброєносець, що скакав поруч, тримав напохваті довгий і важкий меч, не заважкий, однак, для його руки. Чернь у пішому строю з косами й ціпами теж сипнула назустріч хоругві, аби стримати перший удар і полегшити запорожцям атаку. Коли між супротивниками лишалося не більш як кілька десятків кроків, махновичани упізнали воєводу за велетенським зростом і опасистою статурою, а впізнавши, заходилися кричати:
— Гей, ясновельможний воєводо, жнива близько, чого ж ти підданим виходити не наказуєш? Чолом тобі, ясний пане! Оце вже ми тобі пузо продірявимо.
І кулі градом сипнули на хоругву, але шкоди не завдали, бо вона уже мчала, як вихор. Удар був сильний. Пролунав брязкіт ціпів і дзенькіт кіс об панцирі, крики і стогін. Списи зробили прохід у збитому стовпищі, й коні влетіли туди як ураган, топчучи, валяючи, розчавлюючи. І як на лугу, коли стануть шерегом косарі, буйна трава розступається перед ними, а вони йдуть уперед, розмахуючи кіссями, так самісінько під ударами мечів широка лава черні розсувалася, рідшала, зникала і, відтіснювана кінськими грудьми, не можучи встояти на місці, почала задкувати. Нарешті пролунав крик: «Люди, спасайтеся!», і вся маса, кидаючи коси, ціпи, вила, самопали, кинулася у дикому переполосі на полки запорожців, що стояли позаду. Запорожці ж, боячись, аби юрба, втікаючи, не змішала їхніх лав, виставили назустріч списи, тому чернь, побачивши цю перепону, кинулася із розпачливим виттям у обидва боки, проте її відразу ж зігнали знову Кушель із Понятовським, котрі саме вирушили з князівських флангів.