Тільки Бурдабут зі своїми кальницькими вояками не благав про милосердя. Йому ніде було розвернутися, тому він розчищав собі простір ножем. Спершу зіткнувся він із пузатим паном Дзіком і, шпортнувши його в живіт, звалив із коня, а той, крикнувши «О, Ісусе!», з-під копит, які розчавили йому бебехи, більше не підвівся. Відразу ж стало просторіше, і Бурдабут, шаблею вже, розчерепив голову із шоломом разом панові Сокольському, потім звалив просто з кіньми панів Пріама й Цертовича, і простору стало ще більше к Молодий Зенобіуш Скальський рубонув Бурдабута по голові, але шабля вивернулася у нього в руці й ударила плазом, а отаман у відповідь навідліг затопив Скальському в обличчя кулаком і вбив на місці. Люди кальницькі йшли за ним, рубаючи і колючи кинджалами. «Характерник! Характерник!» — заволали гусари. «Залізо його не бере! Шаленець!» А в Бурдабута й справді на вусах була піна, а в очах лють. Нарешті він побачив Скшетуського і, пізнавши по засуканому рукаву офіцера, кинувся до нього.
Усі затамували дух і перестали битися, дивлячись на поєдинок двох найгрізніших рицарів. І хоч пана Яна крики «Характерник!» не стривожили, але гнів закипів у нього в душі, коли він побачив, скількох той поклав, тому він заскреготів зубами і з люттю пішов назустріч отаманові. Вони стялися так шалено, аж коні присіли на задні ноги. Почувся свист заліза, і зненацька отаманова шабля розлетілася на шматки під ударами польського довгого важкого меча. Здавалося вже, що жодна сила не врятує Бурдабута, але він, пришпоривши коня, кинувся на Скшетуського, й обидва вони з’єдналися в одне, і ніж блиснув над горлом гусара.
Смерть стала перед очима Скшетуського, бо мечем діяти він уже не міг. Але бистрий як блискавка, він одпустив меч, що висів на ремінці, а рукою схопив отаманову руку. Якусь мить обидві руки конвульсійно смикалися в повітрі, але залізним, мабуть, виявився потиск пана Скшетуського, бо отаман завив як вовк, і на очах у всіх ніж випав із його задерев’янілих пальців, мов вилущене із колоса зерно. Тоді Скшетуський відпустив викручену його руку і, схопивши за комір, пригнув страшну голову аж до передньої луки кульбаки, лівою ж рукою вихопив із-за пояса пірнач, шмальнув раз, другий, і отаман, захрипівши, упав із коня.
Зойкнули, побачивши це, кальницькі люди і рвонули помститися, але тої ж миті кинулися на них гусари і до ноги перебили.
На другому ж кінці гусарської лави битва не вщухала ні на хвилю, бо товча там була менша. Тут, перепоясаний Анусиним шарфом, шаленів пан Лонгінус зі своїм Зірвикаптуром.
Наступного після битви дня рицарі зі здивуванням оглядали ці місця, і, показуючи один одному руки, відсічені разом із плечима, голови, розчереплені від чола до підборіддя, страшно розполовинені тіла, цілу дорогу із людських і кінських трупів, перешіптувалися: «Дивіться, тут бився Підбип’ята!» Сам князь трупи оглядав і, хоч на завтра дуже був різними звістками стурбований, здивуватися зволив, бо такої січі ще ніколи досі в житті не бачив.
А тим часом битва, здавалося, наближалася до кінця. Важка кавалерія рушила знову вперед, женучи поперед себе запорозькі полки, що намагалися сховатись нагорі, ближче до міста. Решті втікачів одрізали відступ хоругви Кушеля і Понятовського. Оточені захищалися відчайдушно, аж поки загинули всі до одного, але смертю своєю врятували інших, бо коли через дві години першим із придворними татарами увійшов у місто Вершул, жодного козака там уже не застав. Ворог, скориставшись із темряви, позаяк дощ загасив пожежу, хутко зібрав порожні вози в місті й отаборившись зі швидкістю, притаманною тільки козакам, подався з міста за річку, знищивши за собою мости.
Кілька десятків шляхтичів, що боронилися у замку, були визволені. Крім того, князь велів Вершулові покарати міщан, котрі допомагали козакам, а сам рушив у погоню. Але без гармат і піхоти табору він здобути не міг. Супротивник, спаливши мости і вигравши на цьому в часі, бо річку довелося обходити далеко по греблі, відступав так швидко, що стомлені коні князівської кінноти ледве його догнали. Проте козаки, які славилися обороною в обозах, не захищалися так мужньо, як зазвичай. Страшне усвідомлення, що їх переслідує сам князь, так глибоко стривожило їхні серця, що вони всерйоз засумнівалися у своєму порятунку. І їм напевно настав би кінець, бо пан Барановський після стрілянини, яка тривала всеньку ніч, відбив уже сорок возів і дві гармати, якби не воєвода київський, котрий відмовився од подальшої погоні й своїх людей із бою вивів. Це стало причиною різких докорів між ним і князем, що чуло багато полковників.