— Veto! — повторив пан Кердей.
Князь звернувся до полковників:
— Кажіть же, старі вояки! — мовив він.
Слово узяв пан Зацвіліховський:
— Ваша ясновельможність, мені сімдесят, я благочестивий русин, був козацьким комісаром, і мене сам Хмельницький батьком називав. Здається, мені годилося б висловитися на користь перемов, але якщо доведеться вибирати: ганьба чи війна, то, навіть у могилу йдучи, я скажу: «Війна!».
— Війна! — мовив пан Скшетуський.
— Війна! Війна! — повторило кільканадцять голосів, а серед них пан Кшиштоф, пани Кердеї, Барановський і майже усі присутні.
— Війна! Війна!
— Нехай же буде, як ви кажете! — поважно мовив князь і вдарив булавою по відкритому листу пана Киселя.
РОЗДІЛ XXVIII
аступного дня, коли війська зупинились у Рильцеві, князь покликав пана Скшетуського і сказав:
— Військо наше слабе і зморене, у Кривоноса ж шістдесят тисяч, і щодня він сили свої примножує, бо чернь до нього прибуває. На воєводу київського я теж важити не можу, бо в душі він усе-таки належить до мирної партії і хоч іде зі мною, але неохоче. Треба б нам якось дістати підкріплення. Мені стало відомо, що неподалік від Старокостянтинова стоять два полковники: Осинський із королівською гвардією і Корицький. Візьмеш для безпеки сотню двірських Семенів і вирушиш із моїм листом до цих полковників, аби поквапилися й негайно прийшли до мене, бо через два дні я вдарю на Кривоноса. Моїх доручень ніхто краще від тебе не виконує, тому я тебе й посилаю. А справа вельми важлива.
Пан Скшетуський уклонився й того самого дня вирушив на ніч до Старокостянтинова, щоб пробратися непоміченим, бо скрізь крутилися Кривоносові роз'їзди і зграї черні, що вчиняли розбійницькі засідки у лісах і на шляхах, а князь, аби не було загайки, наказав уникати сутичок.
Отож ідучи тихо, Скшетуський на світанку дійшов до Вішоватого Ставу, де наткнувся на обох полковників, і серце його дуже зраділо. В Осинського була відбірна драгунська гвардія, вивчена на чужоземний лад, і німці. У Корицького ж — тільки німецька піхота, що складалася майже із самих ветеранів тридцятилітньої війни. Це були вояки такі грізні й умілі, що в руках полковника вони діяли як єдиний меч. До того ж обидва полки були добре екіпіровані й забезпечені амуніцією.
Довідавшись, що мають іти до князя, вони вельми зраділи, бо скучили за битвами і знали, що ні під яким іншим командиром вони стільки їх не матимуть. На жаль, обидва полковники відповіли відмовою, бо перебували у розпорядженні князя Домініка Заславського й мали чіткий наказ із Вишневецьким не єднатися. Марно пан Скшетуський тлумачив їм, якої слави досягли б вони, служачи під рукою такого уславленого полководця, і як багато зробили б для вітчизни, — вони навіть слухати не хотіли, твердячи, що субординація для військових людей — це найперший закон і обов'язок. Правда, вони сказали, що об'єднатися із князівськими силами можливо тільки тоді, коли від цього залежатиме врятування самих полків.
Тому поїхав пан Скшетуський вельми зажурений, бо знав, якою болісною буде для князя ця нова невдача і як сильно військо його справді стомлене й знесилене походами, безнастанними сутичками із ворогом, винищенням поодиноких зграй і, зрештою, безперервним напруженням, голодом і браком відпочинку. Воювати у такому стані із супротивником, який удесятеро переважав силами, було майже неможливо, і пан Скшетуський добре розумів, що необхідно припинити воєнні дії супроти Кривоноса, дати війську як слід відпочити й дочекатися припливу до табору нових шляхетських поповнень.
Поринувши у ці думки, повертався пан Скшетуський до князя зі своїми Семенами, а йти мусив тихо, обережно і тільки вночі, аби не зустрітися ні з Кривоносовими роз'їз¬ дами, ні з численними розрізненими зграями, які складалися із козаків і простолюду, часом надто сильними, що шмигляли у всій околиці, палячи двори, вирізаючи шляхту й ловлячи по битих шляхах утікачів. Так пройшов він Баклай і в’їхав у мшинецькі ліси — густі, із безліччю зрадливих ярів і розлогих просторів. На щастя, після недавніх дощів під час усієї подорожі стояла чудова погода. Ніч була розкішна, липнева, безмісячна, але всіяна зорями. Семени йшли вузькою лісовою стежиною, супроводжувані служилими мшинецькими лісничими, людьми дуже надійними, котрі досконало знали свої ліси. Довкола панувала глибока тиша, порушувана лише хрускотом сухих галузок під кінськими копитами. Аж раптом до вух пана Скшетуського і семенів долинули якісь далекі звуки, схожі на спів, що перебивався окриками.