— Стій! — тихо мовив пан Скшетуський і зупинив лінію семенів. — Що це?
До нього підійшов старий лісничий.
— Це, пане, божевільні блукають лісом і кричать, ті, у кого від жахів у голові замакітрилося. Ми вчора спіткали одну шляхтянку, котра ходить, пане, ходить, на сосни дивиться і волає: «Діти! Діти!» Певно, хлопи у неї дітей повбивали. На нас теж очі витріщила і заходилася пищати, аж жижки у нас затрусилися. Кажуть, по всіх лісах тепер таких чимало бродить.
Пана Скшетуського, хоч він і був рицарем безстрашним, дріж пройняв із голови до ніг.
— А може, то вовки виють? Здалеку розібрати важко, — сказав він.
— Та де там, пане! Вовків зараз у лісі нема, усі потяглися до сіл, де трупів хоч греблю гати.
— Страшні часи, — відповів на це рицар, — коли по селах вовки розгулюють, а в лісах божевільні люди виють! Боже! Боже!
За хвилю знов запанувала тиша, чути було тільки звичний шум у маківках сосен. Та ось далекі звуки почулися сильніше і виразніше.
— Гей! — раптом сказав лісничий. — Схоже, там чимало людей. Ви, ваші милості, постійте тут або поволі йдіть уперед, а ми з товаришем сходимо подивимось.
— Ідіть, — відповів пан Скшетуський. — А ми тут зачекаємо.
Лісничі зникли. Не було їх із годину. Пан Скшетуський уже почав нетерпеливитися і навіть підозрювати, чи не готується супроти нього якась зрада, коли це враз один із лісничих виринув із мороку.
— Є, пане! — сказав він, наближаючись до Скшетуського.
— Хто?
— Хлопи-різуни.
— А багато?
— Десь із двісті. Не знаю, пане, що діяти, бо розташувалися вони в яру, через який дорога наша йде. Багаття палять, але вогню не видно, бо внизу. Варти ніякої не виставили, можна на постріл із лука до них підійти.
— Добре! — мовив пан Скшетуський і, повернувшись до семенів, почав віддавати накази двом старшим.
Конвой відразу ж швидко рушив уперед, але так тихо, що тільки похрускування галузок могло виказати вершників; стремено не задзвеніло об стремено, шабля не дзенькнула, коні, звиклі до підкрадань і нападів, ішли вовчим поступом, без форкання й іржання.
Прибувши до місця, де дорога круто повертала, семени відразу побачили удалині вогні й нечіткі людські постаті. Тут пан Скшетуський поділив конвой на три відділення, із яких одне залишилося на місці, друге пішло краєчком уздовж яру, щоб замкнути протилежний вихід, а третє, спішившись, поповзло на животі аж до краю яру і залягло просто над головами у селян.
Пан Скшетуський, котрий був у цьому третьому відділенні, глянувши вниз, як на долоні побачив за двадцять-тридцять кроків ціле таборище: багать палало десять, але вони горіли не дуже яскраво, бо над ними висіли казани з варивом.
Запах диму й вареного м’яса лоскотав ніздрі пана Скшетуського та його Семенів. Довкола казанів стояли або лежали люди, п’ючи й розмовляючи. В одних були у руках фляги з горілкою, другі спиралися на списи, на вістрі яких були насаджені як трофеї відтяті голови чоловіків, жінок і дітей. Полиски вогню відбивалися у їхніх мертвих зіницях і вищирених зубах; ці самі полиски освітлювали чоловічі обличчя, дикі й жорстокі. Тут же, під самісінькою стіною яру, чоловік із п’ятнадцять, голосно хропучи, спало; біля багать хто розмовляв, хто поправляв головешки, котрі стріляли від цього вгору снопами золотих іскор. Біля найбільшого багаття сидів, повернувшись спиною до стіни яру і до пана Скшетуського, кремезний старий дід і бренчав на лірі, а довкола нього зібралися півколом із тридцятеро різунів.
До вух пана Скшетуського долинули такі слова:
— Гем, діду! Про козака Голоту!
— Ні! — волали інші. — Про Марусю Богуславку!
— До біса Марусю! Про пана з Потока, про пана з Потока! — кричали найгучніші голоси.
Дід сильніше вдарив по струнах, прокашлявся і заспівав:
Тут дід на мить замовк і зітхнув, а за ним почали зітхати й селяни. Їх підходило до нього дедалі більше, але пан Скшетуський, хоч і знав, що усі його люди мають уже бути готові, сигналу до нападу не давав. Ця тиха ніч, палахкотливі вогнища, дикі постаті й пісня про пана Миколая Потоцького, ще не доспівана, пробудили в рицаря якісь дивні думки, якісь почуття і смуток, котрих він сам не міг пояснити. Ще не загоєні рани його серця відкрилися, і поручика стиснув глибокий жаль за недавнім минулим, за втраченим щастям, за незабутніми хвилинами тиші й спокою. Він задумався і розжалився, а тим часом дід співав далі: