— Ваша ясновельможність повинні більше про своє здоров’я дбати, бо могутність усієї вітчизни від цього залежить, а труди, як уже видно, вельми вашу ясновельможність підточили.
— Вітчизна, певно, інакше думає, якщо мене обходить, а тепер і шаблю у мене з рук вибиває.
— Може, Бог дасть, королевич Карл митру на корону змінить, а він уже знатиме, кого піднести, а кого скарати. Ваша ж ясновельможність надто могутні, щоб себе з рахунку скидати.
— Що ж, піду і я своєю дорогою.
Князь, можливо, не бачив того, що, як і інші короленята, проводить власну політику, але якби навіть він це й бачив, усе одно б від свого не відступився, бо в тому, що рятує честь Речі Посполитої, був упевнений твердо.
І знову настала хвиля мовчання, яку невдовзі порушили іржання коней і звуки похідних сурм. Хоругви шикувалися до походу. Звуки ці пробудили князя від задуми, він струснув головою, ніби хотів струсити страждання й лихі думки, і сказав:
— А дорога минула спокійно?
— Спіткав я у мшинецьких лісах чималу ватагу хлопів осіб на двісті, яку й знищив.
— Добре. А полонених узяв, бо це зараз дуже важливо?
— Узяв, але…
— Але наказав уже їх допитати, так?
— Ні, ваша ясновельможність! Я їх відпустив.
Ієремія здивовано глянув на Скшетуського, і брови його ураз зійшлися.
— Як це? Невже і ти приєднався до мирної партії? Що це означає?
— Ваша ясновельможність, язика я привіз, бо серед хлопів був переодягнений шляхтич, котрого залишено живим. Решту ж я відпустив, бо Господь послав мені ласку і втіху. Кару залюбки прийму. Шляхтич цей — пан Заглоба, котрий приніс мені звістку про князівну.
Князь мерщій підійшов до Скшетуського.
— Жива? Здорова?
— Хвала Всевишньому! Так і є!
— А де вона сховалася?
— У Барі.
— Це міцна фортеця. Хлопче мій! — Князь простяг угору руки і, взявши голову пана Скшетуського, поцілував його кілька разів у лоб. — Тішуся твоєю радістю, бо люблю тебе, як сина.
Пан Ян сердечно поцілував князеву руку, і хоч давно вже ладен був за нього кров пролити, але зараз знову відчув, що накажи князь — і він кинеться хоч у пекло кипуче. Так цей грізний і жорстокий Ієремія умів підкоряти рицарські серця.
— Ну тоді не дивно, що ти хлопів відпустив. Минеться це тобі безкарно. Ох і битий жак цей шляхтич! Це ж він її із Задніпров'я аж до Бара довів? Хвалити Бога! У ці тяжкі часи і для мене це справжня втіха. Проноза він, проноза, мабуть, неабиякий! А клич-но його сюди, того Заглобу!
Пан Ян притьмом кинувся до дверей, але тої ж миті вони враз розчинилися, і з’явилася в них вогниста голова пана Вершула, посланого із двірськими татарами у далекий роз’їзд.
— Ваша ясновельможність! — вигукнув він, важко відсапуючи. — Кривоніс Полонне взяв, людей десять тисяч усіх до ноги знищив, і жінок, і дітей!
Полковники знову почали сходитися й обступати Вершула, прибіг і воєвода київський, а князь стояв здивований, бо не сподівався такої звістки.
— Там же самі вкраїнці замкнулися! Цього не може бути!
— Жодна жива душа із міста не вийшла.
— Чув, ваша милость, — сказав князь, звертаючись до воєводи. — От і веди перемови із таким супротивником, котрий навіть своїх не щадить!
Воєвода засопів і промовив:
— О собачі душі! Коли так, тоді нехай усе йде до дідька! Я з вашою ясновельможністю далі піду!
— Тоді ти мені брат! — відповів князь.
— Слава воєводі київському! — вигукнув старий Зацвіліховський.
— Нехай живе згода!
А князь ізнову звернувся до Вершула:
— Куди вони підуть із Полонного? Не відомо?
— Здається, на Старокостянтинів.
— О Боже! Тоді полки Осинського й Корицького пропали, з піхотою вони відійти не встигнуть. Забудьмо ж образи й поквапмося на допомогу. На коней! На коней!
Князеве обличчя засяяло радістю, а рум’янець густо залив запалі щоки, бо дорога слави знову відкрилася перед Ієремією Вишневецьким.
РОЗДІЛ XXX