І зчепилися вони так, як два ведмеді, коли ті за ведмедицею під час тічки борються; обвилися вояки один навколо одного, як дві сосни, коли, з одного стовбура виростаючи, вони взаємно обвиваються і майже одне дерево утворюють.
Усі, затамувавши дух, мовчки дивилися на поєдинок цих борців, кожного з яких серед своїх мали за найбільшого силача. А вони й справді, можна сказати, зрослися в одне тіло, бо довгенько залишалися без руху. І тільки обличчя їхні почервоніли, і тільки за жилами, що понадималися у них на чолі, за вигнутими, як луки, хребтами, можна було за цією страшною непорушністю здогадатися про надлюдське зусилля рук, що стискали у взаємному обхваті.
Нарешті обидва почали судомисто тремтіти. Обличчя пана Лонгіна поволі дедалі червонішало, а обличчя отамана дедалі синішало. Минула ще хвилина. Неспокій глядачів наростав. Зненацька мовчання урвав глухий, здушений голос:
— Відпусти…
— Ні… братику! — відповів другий голос.
Іще хвилина, і от щось жахливо хруснуло, почувся стогін, що линув ніби з-під землі, потік чорної крові вдарив із вуст Полуяна, і голова його звисла на плече.
Тоді пан Лонгінус підняв його у сідлі і, перш ніж глядачі збагнули, що сталося, перекинув його упоперек свого, після чого клусом рушив до своїх.
— Vivat! — крикнули вишневичани.
— На погибель! — відповіли запорожці.
І замість збентежитися поразкою свого отамана вони ще запекліше вдарили на ворога. Закипіла безладна сутичка, яку тиснява робила ще затятішою. І попри усю свою відвагу молодці відступили б перед вищою фехтувальною вправністю супротивника, якби із Кривоносового табору раптом не засурмили сурми, що закликали наїзників відійти.
Вони негайно відступили, а супротивники, постоявши хвилю, аби показати, що перемогли, теж повернули до своїх. Гребля опустіла, на ній лишилися тільки людські та кінські трупи, ніби провіщаючи те, що діятиметься далі, і ця дорога смерті чорніла між обома військами, а легкий подув вітру морщив гладеньку поверхню озера й жалібно шумів у листі верб, похилених тут і там над берегом ставка.
Тим часом рушили Кривоносові полки, ніби неоглядні табуни шпаків і сивок. Попереду йшла чернь, за нею слухняна запорозька піхота й кінні сотні, далі татарські добровольці й козацька артилерія, і все без великого ладу. Одні напирали на одних, ішли потовпом, прагнучи незмірною кількістю перейти греблю, а потім залити й затопити князівське військо. Дикий Кривоніс вірив не у військове мистецтво, а в кулак і шаблю, тому йшов у атаку всією армією і наказав полкам, що йшли позаду, напирати на передніх, аби ті хоч і проти волі, однак ішли вперед. Гарматні ядра почали ковзати по воді як дикі лебеді й нурці, не завдаючи через недоліт аніякісінької шкоди князівським військам, вишикуваним шахівницею по другий бік ставу. Людська повінь залила греблю і котилася вперед безперешкодно. Частина цього валу, досягнувши річки, почала шукати броду і, не знайшовши, знову поверталася до греблі. Йшли козаки так густо, що, як згодом зауважив Осинський, по головах кінно можна було проїхати, і так вони всіяли греблю, що не лишилося і п’яді вільної землі.
Ієремія дивився на все це із високого берега й морщив брови, а очі його вергали злі блискавиці у ті юрби. Побачивши ж нелад і штовханину у Кривоносових полках, він сказав оберштерові Махницькому:
— По-хлопському супротивник із нами починає воювати і, мистецтвом військовим нехтуючи, потовпом іде, але не дійде.
Тим часом, ніби заперечуючи його слова, козаки вже дійшли до половини греблі й зупинилися, здивовані й стурбовані стоянням князівських військ. Та саме цієї миті князівські війська заворушилися — вони відступили, залишаючи між собою і греблею обширне порожнє півколо, яке мало стати бойовищем.
Після цього піхотинці Корицького розступилися, відкривши націлені на греблю жерла Вурцелевих гармат, а в кутку, утвореному Случчю і греблею, полискували у прибережних заростях мушкети німців Осинського.
І відразу для людей військових стало очевидно, на чиєму боці буде звитяга. Тільки такий шалений отаман, як Кривоніс, міг рватися у битву в таких умовах, бо всіма своїми силами не міг би навіть здобути переправи, якби Вишневецький став її обороняти.
Але князь зумисне вирішив пропустити частину його війська за греблю, щоб оточити і знищити. Великий воєначальник користувався із засліплення супротивника, котрий навіть не бачив того, що своїм людям, які битимуться за річкою, зможе посилати підмогу тільки вузьким проходом, яким значних підкріплень не переправиш. Тож військові практики зі здивуванням дивилися на дії Кривоноса, котрого йти на такий шалений крок ніщо не змушувало.