Змушували його тільки амбіція і прагнення крові. Отаман щойно дізнався, що Хмельницький, попри чисельну перевагу посланих під командуванням Кривоноса полків, тривожачись про результат битви з Ієремією, йшов з усіма своїми силами на підмогу. Кривоніс дістав наказ битви не починати. Але саме тому Кривоніс вирішив її почати і квапився.
Узявши Полонне і сп'янівши від крові, він уже ні з ким не хотів нею ділитися, тому й поспішав. Утратить половину війська — ну й що з того! Друга половина захлюпне нечисленні князівські сили й зітре їх на порох. Голову Ієремії він піднесе Хмельницькому в подарунок.
Тим часом вал черні досяг кінця дамби, перекотився через неї і розлився по тому самому півколу, яке залишили війська Ієремії. Але тої ж миті схована піхота Осинського дала із флангу вогню, із Вурцелевих гармат простяглися довгі смуги диму, земля здригнулася від гуркоту, і битва почалася по всій лінії.
Димом затягло береги Случі, ставок, греблю й саме поле, тому нічого не було видно; часом лише мелькали червоні мундири драгунів, іноді блищали гребені, пролітаючи над шоломами, а переважно ж у цій хмарі все кипіло. У місті били в усі дзвони, жалібний стогін яких змішувався із басовитим ревом гармат. Із козацького табору валили до дамби нові й нові полки.
Ті ж, що її перейшли й опинилися на другому боці ставу, розтягшись на млі ока довгою лінією, люто вдарили на князівські хоругви. Бій зав’язався від одного кінця ставу аж до закруту річки й болотистих лук, цього мокрого літа залитих водою.
Чернь і низові козаки мусили перемогти або загинути у воді, до якої тіснили їх атаки піхоти і князівської кінноти.
Коли рушили вперед гусари, пан Заглоба, хоч і потерпав від задишки й не любив тисняви, кинувся укупі з іншими, бо, зрештою, нічого іншого йому й не лишалося робити, щоб не бути страченим за дезертирство. Тож він летів, замружившись, а в голові блискавкою проносились думки: «Тут не схитруєш! Ніяк не схитруєш! Дурний виграє, мудрий гине!» Потім охопила його злість і на війну, і на козаків, і на гусарів, і на все на світі. Він почав лаятись і молитися. Вітер свистів у нього у вухах, забивав дух. Раптом кінь його об щось спіткнувся, він відчув перепону, розплющив очі — і що ж він побачив! Ось вони — коси, шаблі, ціпи, безліч спаленілих облич, очі, вуса… І все це невиразне, не відомо чиє, усе смикається, скаче, лютує. Тоді пойняв його страшенний гнів на того супротивника, що не тікає під три чорти, що лізе межи очі й змушує його, Заглобу, битися. «Хотіли — матимете!» — подумав він і заходився наосліп рубати шаблею навсібіч. Часом шабля просто розтинала повітря, а часом відчувалося, що вона вгрузає у щось м’яке. Водночас він розумів, що досі живий, і це неабияк додавало йому духу. «Бий! Убивай!» — ревів він, як буйвол. Нарешті перекошені від люті обличчя зникли у нього з очей, і він побачив безліч спин, денців від шапок, а від криків мало вуха в нього не луснули. «Тікають! — промайнуло в голові. — Авжеж, тікають!»
І тоді закипіла у ньому небувала відвага.
— Злодії! — крикнув Заглоба. — Оце ви так шляхті чините спротив?
І він притьмом кинувся наздоганяти втікачів, багатьох випередив і, вмішавшись у гущу з ними, вже з більшим толком узявся до діла. Тим часом друзі його приперли низових до густо порослих деревами берегів Случі й гнали їх попід берегом до дамби, за браком часу нікого не беручи в полон.
Зненацька пан Заглоба відчув, що кінь під ним почав упиратися, і воднораз на нього впало щось важке й обмотало йому голову, так що він опинився у цілковитій темряві.
— Милостиві панове! Рятуйте! — крикнув він, б’ючи п’ятами коня. Але аргамак, напевно, стомлений вагою вершника, тільки стогнав і стояв на місці.
Пан Заглоба чув вереск і крики вершників, що пролітали повз нього, потім увесь цей ураган пронісся і навколо залягла боязка тиша.
І знов думки, наче бистрі татарські стріли, замелькали у нього в голові. «Що це? Що сталося? Ісусе Христе! Мене взяли у полон?»
Його чоло зросив холодний піт. Здається, йому обмотали голову так само, як він колись Богунові. А тягар, що його він відчував на плечі, — гайдамацька рука. Але чому його ніхто не веде чи не вбиває? Чому він стоїть на місці?
— Пусти, хаме! — вигукнув пан Заглоба здушеним голосом.
Мовчання.
— Пусти, хаме! Я дарую тобі життя!
Жодної відповіді.
Пан Заглоба ще раз ударив п’ятами в кінські боки. Кінь ані руш. Затята скотина розкарячилася ще дужче й стояла на місці.