— Завтра усіх виріжемо! — повторював Кривоніс. — Ні горілки, ні їди доти у рот не візьму.
А тим часом у стані супротивника до ніг страшного князя кидали здобуті стяги. Кожен із завойовників швиргав свій трофей, отож невдовзі утворилася чимала купа, бо усього стягів виявилося сорок. А коли настала черга пана Заглоби, він жбурнув свою здобич із такою силою й гуркотом, що аж ратище тріснуло. Побачивши це, князь зупинив його і сказав:
— Ти, ваша милость, своїми руками здобув цей знак?
— Служу вашій ясновельможності!
— Ти, я бачу, не лише Улісс, а й Ахіллес.
— Я простий жовнір, котрий воює під проводом Олександра Македонського.
— Оскільки платні ти, ваша милость, не одержуєш, нехай скарбник тобі ще двісті червоних золотих за такий доброчесний промисел відлічить.
Пан Заглоба коліна князеві обняв і мовив:
— Ваша ясновельможність! Це більша ласка, аніж моя мужність, що про неї я, як чоловік скромний, волів би промовчати.
Ледь помітна усмішка з'явилася на потемнілому обличчі пана Скшетуського, але рицар нічого не сказав і навіть згодом ні князеві, ні кому іншому про сум'яття пана Заглоби перед битвою не обмовився. Пан же Заглоба відійшов із такою невдоволеною міною, що, дивлячись на нього, жовніри з інших хоругов тицяли на нього пальцем і казали:
— Он той, що відзначився сьогодні найбільше.
Настала ніч. По обох берегах річки і ставу запалали тисячі багать, і дим стовпами піднявся до небес. Потомлені жовніри підкріплювалися харчем, оковитою або набиралися духу перед завтрашньою битвою, згадуючи події сьогоднішньої. Але найгучніше розводився пан Заглоба, вихваляючись тим, як відзначився, і тим, як би іще міг відзначитися, якби кінь під ним не вперся.
— Тож кажу вам, ваші милості, — говорив він, звертаючись до князівських офіцерів і шляхти із хоругви Тишкевича, — що великі битви для мене не новина, намахався я на них по зав'язку і в Мультянах, і в Турчах, а те, що в бій нині не рвався, так тому, що боявся, але не супротивника, — бо хто б цього хамства боявся! — а власної запальності, думаючи, щоб мене надто далеко не занесло.
— То й занесло ж, ваша милость.
— Так, занесло! Спитайте у пана Скшетуського! Як побачив я Вершула, що з коня впав, відразу ж хотів, нікого не питаючи, на допомогу скочити. Ледве товариші мене утримали.
— Це правда! — підтвердив пан Скшетуський, ми мусили вашу милость угамувати.
— Стривайте, — перебив Карвич, — а де ж Вершул?
— Уже в роз'їзд подався, не зна спочинку.
— Тож послухайте, милостиві панове, — вів далі пан Заглоба, невдоволений, що його перебили, — як я цей стяг здобув…
— То Вершула не поранено? — знову спитав Карвич.
— … Не перший це я здобув у житті, але жоден не дістався мені так важко…
— Не поранено, пом'ято тільки, — відповів пан Азулевич, татарин, — і води наковтався, бо головою у ставок упав.
— Тоді дивно, що риба не подохла, — гнівно мовив пан Заглоба. — Від такої вогняної голови вода мала б закипіти.
— Що не кажи, а це славний рицар!
— Не такий уже й славний, якщо на нього вистачило пів-Полуяна. Тьху ти, ви, ваші милості, й договорити не дасте! Могли б і в мене теж повчитися, як ворожі стяги захоплювати…
Подальшу розмову перебив молоденький пан Аксак, котрий цієї миті підійшов до багаття.
— Я приніс новини вашим милостям! — сказав він дзвінким, майже дитячим голосом.
— Мамця пелюшок не випрала, кіт молоко виїв і горщик розбився, — буркнув пан Заглоба.
Але пан Аксак не зважив на ту приповідку, що натякала на його хлопчачий вік, і промовив:
— Полуяна вогнем припікають…
— Ото вже собаки грінок наїдяться! — устряв пан Заглоба.
— І він дає зізнання. Перемови зірвано. Воєвода із Брусилова мало не шаліє. Хмель іде з усім військом на підмогу Кривоносові.
— Хмель? Що з того, що Хмель! Хто тут узагалі про Хмеля думає? Іде Хмель — буде пиво, бочка-квочка! Чхати нам на Хмеля!.. — просторікував пан Заглоба, грізно й гордовито водячи очима по присутніх.
— Іде, бач, Хмель, але Кривоніс на нього чекати не став і тому програв…
— Грав, дудар, грав, поки кишки програв…
— Шість тисяч молодців уже в Махнівці. Веде їх Богун.
— Хто? Хто? — враз зовсім іншим голосом перепитав Заглоба.
— Богун.
— Не може бути!