Хмельницький теж публічним благом прикривається, а сам тільки те й робить, що супроти закону і влади повстає.
Дріж пройняв князя з ніг до голови. Він заломив руки: «Невже мені судилося стати другим Хмельницьким, праведний Боже?!»
Але Христос голову на груди звісив і мовчить, такий скорботний, ніби його щойно розіп'яли.
Князь терзався далі. Якщо він візьме владу, а канцлер, сенат і рейментарі оголосять його зрадником і бунтівником, що ж буде? Ще одна братовбивча війна? А, крім того, хіба Хмельницький найбільший і найгрізніший ворог Речі Посполитої? Адже ж не раз її спостигали ще більші напасті, адже ж, коли двісті тисяч залізних німців ішли під Грюнвальдом на Ягеллові полки, коли під Хотином пів-Азії стало до бою, загибель іще ближчою здавалася, а що сталося з цими ворожими полчищами? Ні! Річ Посполита воєн не боїться, і не війни її занапастять! Але чому ж при таких звитягах, такій прихованій силі, такій славі вона, котра розгромила хрестоносців і турків… такою слабкою і безпомічною стала, що перед одним козаком упала на коліна, що сусіди рвуть її кордони, що сміються з неї народи, що голосу її ніхто не слухає, гніву не надає значення, а всі пророкують її загибель?
Ох! Це ж пиха й амбіція магнатів, це ж самоуправство, це свавілля цьому причина. Найгірший ворог — не Хмельницький, а внутрішній нелад, а сваволя шляхти, а нечисленність і безкарність війська, бурхливість сеймів, чвари, розлади, безладдя, недоумство, користолюбство й недисциплінованість, недисциплінованість передусім! Дерево гниє і трухлявіє зсередини. Минає трохи часу, і перша буря валить його, але злочинець той, хто до цього руки докладе, проклятий той, хто приклад подасть, проклятий він і діти його до десятого коліна!..
Іди ж тепер, звитяжцю під Немировом, Погребищем, Махнівкою і Старокостянтиновом, іди, князю-воєводо, відбери владу у рейментарів, розтопчи закон і повагу до верховників, подай приклад нащадкам, як роздирати нутро матері.
Страх, розпач і безумство спотворили князеве обличчя… Він жахливо закричав і, вчепившись руками у власну чуприну, упав пластом перед розп’яттям.
І каявся князь, і бився достойною головою об кам’яну підлогу, а з грудей його чувся глухий голос:
— Боже! Помилуй мене, грішного! Боже! Помилуй мене, грішного! Боже! Помилуй мене, грішного!..
Рожевий світанок займався в небі, а невдовзі встало й золотаве сонце і осяяло залу. На карнизах защебетали горобці й ластівки. Князь підвівся з підлоги і пішов розбудити свого пахолка, Желенського, що спав по той бік дверей.
— Біжи, — сказав він йому, — до вістових і звели їм скликати до мене полковників, котрі стоять у замку і в місті, кварцяних і ополченських.
Через дві години зала почала заповнюватися вусатими й бородатими постатями жовнірів. Із князівських людей прийшли старий Зацвіліховський, Поляновський, Скшетуський із паном Заглобою, Вурцель, оберштер Махницький, Володийовський, Вершул, Понятовський, майже усі офіцери аж до хорунжих, крім Кушеля, посланого у роз’їзд на Поділля. Із кварцяних були Осинський і Корицький. Багатьох зі знатної шляхти й ополчення не можна було з перин постягати, але й цих усе-таки зібралося чимало, а поміж ними знать із різних земель, від каштелянів аж до підкоморіїв… Чулися перешіптування, розмови — усе гуло, як у вулику, а погляди були звернені на двері, звідкіля мав зайти князь.
Нараз усе вщухло. Зайшов князь.
Вигляд він мав спокійний, ясний, і тільки почервонілі від безсоння очі й стягнуте обличчя свідчили про пережиті боріння. Але ясність ця і навіть лагідність не могли приховати достоїнства і незламної волі.