Із гирла Тясмину байдаки випливли у Дніпро.
Вітер свистів, весла плюскотіли одноманітно і сумно. Веслярі почали співати:
Скшетуський загорнувся у бурку і влігся на постіль, яку вимостили йому жовніри. Він почав думати про Гелену, про те, що вона досі не в Лубнах, що Богун залишився, а він од’їздить. Побоювання, недобрі передчуття, турботи обсіли його, як круки. Він спробував боротися з ними, але стомився, думки його почали плутатися, змішалися якось дивно з посвистом вітру, з плюскотом весел, із піснями рибалок — і він заснув.
РОЗДІЛ IX
аступного дня Скшетуський прокинувся свіжий, здоровий і повеселілий.
Погода стояла чудова. Широко розлита вода бралася легенькими брижами від легкого і теплого подуву вітру.
Береги були в тумані й зливалися з поверхнею вод в одну безмежну рівнину. Жендзян, прокинувшись і протерши очі, аж злякався. Він глянув здивованими очима довкола і, не побачивши ніде берега, сказав:
— Боже милий! Мій добродію, ми що, вже морем пливемо?..
— Це така річка широка, не море, — відповів Скшетуський, — а береги побачиш, як туман спаде.
— Я гадаю, що невдовзі нам і в Туреччину мандрувати доведеться.
— І помандруємо, якщо накажуть. А поглянь лишень: ми не самі пливемо…
Довкола, скільки сягало око, видно було кільканадцять байдаків, дубасів, або тумбасів, і вузьких чорних козацьких човнів, обшитих ситником, які в ужитку називали чайками. Одні з цих суденець пливли за течією, їх вона несла дуже швидко, інші працьовито пнулися вгору по річці з допомогою весел і вітрил. Одні везли у прибережні міста рибу, віск, сіль і сушені вишні, інші поверталися із населених околиць, навантажені запасами харчів для Кодака і товарами, які охоче купували на Крамному базарі в Січі. Дніпровські береги від гирла Псла були вже зовсім пустельні, лише де-не-де на них біліли козацькі зимівники. Річка була ніби великим битим шляхом, що сполучав Січ із рештою світу, тому й рух на ній був такий значний, особливо коли прибутна вода полегшувала судноплавство і коли навіть пороги, окрім Ненаситця, суднам, що йшли вниз по річці, можна було подолати.
Намісник із цікавістю придивлявся до цього річкового життя, а тим часом байдаки його швидко наближалися до Кодака. Туман розвіявся, і стало добре видно береги. Над головами мандрівців літали хмари водних птахів: пеліканів, диких гусей, журавлів, качок і чайок, лежнів і мартинів; у прибережних очеретах стояв такий ґвалт, таке вирування води і шум крил, що, здавалося, там відбуваються пташині сейми або битви.
За Кременчугом береги ставали нижчими і відкритішими.
— Погляньте-но, добродію! — зненацька вигукнув Жендзян, — ніби сонце пече, а в полях лежить сніг.
Скшетуський глянув. І справді, скільки сягало око, якийся білий покрив блищав у променях сонця обабіч річки.
— Гей, старший! А що це там біліє? — спитав намісник.
— Вишні, пане! — відповів старший.
Він казав правду. Вишневі ліси, що складалися з карликових дерев, густо вкривали обидва береги за гирлом Псла. Плоди їхні, солодкі й великі, були восени поживою для птахів, звірів і людей, що заблукали в цій глушині, а також були предметом торгівлі, який возили байдаками аж до Києва і далі. Зараз ліси потопали у цвіту. Коли наблизилися до берега, щоб дати веслярам перепочити, намісник із Жендзяном висадилися, бажаючи ближче розгледіти ці зарості. Їх огорнув такий п’янкий аромат, що вони ледве дихали. Безліч пелюсток уже лежала на землі. Подекуди деревця утворювали непрохідні хащі. Поміж вишнями буйно ріс і дикий карликовий мигдаль, укритий рожевим цвітом, що пахнув іще сильніше.
Мільйони джмелів, бджіл і барвистих метеликів кружляли над цим строкатим морем квітів, кінця-краю якому не було видно.
— Дива це, пане, дива! — захоплювався Жендзян. — І чому тут люди не живуть? Звірів тут теж, я бачу, вдосталь.
Поміж вишневими кущами шугали зайці — русаки й біляки, а також численні табунці великих голубоногих перепілок. Кілька з них Жендзян підстрелив зі штуцера, але був дуже розчарований, коли згодом від старшого дізнався, що м’ясо їхнє отруйне.