— І тижня не минає, — говорив пан Гродзицький, — щоб не було тривоги, бо татари, як вовки, зграями по кілька тисяч тут сновигають; ми їх із гармат стрижемо, як можемо, а часто-густо табуни диких коней вартові за татар приймають.
— І не остогидло вашій милості сидіти в такому безлюдді? — запитав пан Скшетуський.
— Хоч би мені й у королівських покоях місце дали, я тут волів би бути. Я звідси більше світу бачу, аніж король зі свого вікна у Варшаві.
І справді, з валу видно було безмежні степові простори, які зараз здавалися суцільним морем зелені; на півночі — гирло Самари, на півдні — весь плин дніпровський: скелі, кручі, ліси, аж до піни другого порога, Сурського.
Надвечір відвідали ще й вежу, бо Скшетуський, уперше бачачи цю загублену в степах фортецю, всім цікавився.
А тим часом у Слобідці готували для нього чайки, обладнавши їх стернами з обох кінців, щоб були повороткіші. Завтра вранці намісник мав вирушати. Але всю ніч він майже не лягав, роздумуючи, що слід зробити перед неминучою загибеллю, якою йому загрожувало послування у страшну Січ. Життя йому й справді усміхалося, бо він був молодий і закоханий, і мав жити поруч із коханою, та вище за життя він ставив честь і гідність. А ще він подумав, що от-от почнеться війна, що Гелена, чекаючи на нього в Розлогах, може опинитися у центрі найстрашнішої пожежі, беззахисна проти посягань не лише Богуна, а й ошалілої дикої черні, і тривога й біль за неї терзали йому душу. Степи вже мали підтряхнути, вже напевно можна їхати із Розлогів до Лубен, а він же сам наказав Гелені й княгині чекати свого повернення, не сподіваючись, що гроза вдарить так скоро, не знаючи, чим загрожує поїздка на Січ. Тож і ходив він тепер швидкими кроками туди-сюди по замковій кімнаті, потираючи підборіддя й ламаючи руки. Як йому діяти? Що вчинити? Подумки він уже бачив Розлоги у вогні, оточені черню, що вила і більше скидалася на чортів, ніж на людей. Власні його кроки понуро відлунювали під склепінням замку, а йому здалося, що це злі сили йдуть по Гелену. На валах просурмили гасити вогні, а йому вчулося, що це відгомін Богунового рогу, і він скреготів зубами, і за ефес шаблі хапався. Ох, навіщо напросився він у цю експедицію і Биховця від неї звільнив!
Цю схвильованість свого пана помітив Жендзян, котрий спав біля дверей. Він підвівся, протер очі, поправив смолоскипи, що горіли в залізних обручах, і почав крутитися по кімнаті, бажаючи привернути увагу господаря.
Але намісник, цілком поринувши у свої роздуми, не переставав ходити по кімнаті, будячи кроками сонну луну.
— Добродію! Гей, добродію!.. — почав пахолок.
Скшетуський подивився на нього скляним поглядом і враз ніби прокинувся від задуми.
— Жендзяне, ти боїшся смерті? — запитав він.
— Кого? Як це смерті? Що ви, добродію, кажете?
— Бо хто на Січ їде, той не вертається.
— То чого ж ви, добродію, їдете?
— Моя воля, ти у це не втручайся. Але тебе мені жаль, ти ще дитина, і хоч проноза, але там хитрістю не викрутишся. Повертайся в Чигирин, а потім у Лубни.
Жендзян почав чухати потилицю.
— Мій добродію, смерті я боюся, бо хто її не боїться, той Бога не боїться — його воля живити когось або зморити, та оскільки ви, ваша милость, доброхіть на смерть ідете, це вашої милості гріх буде, як господаря, не мій, не слуги, от тому я вас, добродію, і не залишу. Я теж не холоп якийся, а шляхтич, хоч і бідний, але самолюбство теж маю.
— Я знаю, що ти добрий слуга, але скажу тобі: не поїдеш із доброї волі, поїдеш із наказу, бо інакше не може бути.
— Та хоч убийте мене, добродію, не поїду. Що це ви, ваша милость, собі думаєте, юда я якийся чи що, аби господаря на смерть видати?
Тут Жендзян, затуливши очі руками, заходився голосно ревти, і Скшетуський зрозумів, що так його не діймеш, а грізно наказувати він не хотів, бо йому було хлопця жаль.
— Слухай, — сказав він йому, — ти мені ніяк не допоможеш, я ж теж добровільно голову під меч класти не стану, але зате відвезеш у Розлоги листи, які мені зараз важливіші за життя. Скажеш там її милості княгині і князям, щоб зараз же, не гаючись і хвилини, панянку до Лубен відвезли, інакше заколот їх зненацька застане. Сам теж простежиш, щоб усе як слід було зроблено. Я тобі важливе доручення довіряю, приятеля гідне, не пахолка.
— Знайдіть, добродію, когось іншого, з листом усякий поїде.
— А кого я маю тут довіреного? Здурів ти, чи що? Я ще раз тобі кажу: врятуй мені життя хоч двічі, а все одно це буде не те, про що я тебе прошу; я просто тлію душею, думаючи, що з ними може статися, і від болю мене в холодний піт кидає.