— О Боже! Бачу, їхати треба, але мені так жаль вас, добродію, що якби навіть ви подарували мені оцей крапчастий пасок, я б усе одно не втішився.
— Буде тобі пасок, тільки добре зроби те, про що я прошу.
— Не хочу я й паска, якби тільки ви, добродію, їхати з собою дозволили.
— Завтра повернешся чайкою, яку пан Гродзицький у Чигирин посилає, далі, не гаючись і не спочиваючи, вирушиш просто в Розлоги. Там ні княгині, ні панянці нічого не говори, що мені щось загрожує, проси тільки, аби зараз же, хоч би навіть верхи, хоч би без клунків до Лубен їхали. Ось тобі гаманець на дорогу, листи я зараз напишу.
Жендзян упав до ніг намісника.
— Пане мій, невже я вас більше не побачу?
— Як Бог дасть, як Бог дасть! — відповів, підводячи слугу, намісник. — Але в Розлогах будь веселий на виду. А зараз іди спати.
Решту ночі Скшетуський провів за писанням листів і в ревній молитві, після якої спустився до нього янгол спокою. Тим часом ніч поблідла, і світанок вибілив вузькі віконця зі сходу. Розвиднялося. Ось уже й рожеві відблиски прокралися до кімнати. На вежі й у замку просурмили підйом. Невдовзі до кімнати зайшов пан Гродзицький.
— Добродію наміснику, чайки готові.
— І я готовий, — спокійно мовив Скшетуський.
РОЗДІЛ X
трімкі чайки мчали по воді як ластівки, несучи юного рицаря і його долю. Завдяки високій воді пороги великої небезпеки собою не являли. Проминули Сурський, Лоханський, щаслива хвиля перекинула їх через Воронову Забору. Правда, трохи скрипнули човни на Княжому і Стріличому, але ледь-ледь торкнулися, не розбились. І ось, нарешті, вдалині побачили вони піну й коловороти страшного Ненаситця. Тут уже треба було висаджуватися, а чайки тягти по суходолу. Ця довга й тяжка праця зазвичай забирала цілий день. На щастя, очевидно, від колишніх переправ по всьому берегу лежала безліч колод, які підкладали під човни, щоб зручніше було волокти їх по землі. У всій околиці й у степу не було видно живої душі, на річці не виднілося жодної чайки — пливти на Січ не міг уже ніхто, крім тих, кого пан Гродзицький через Кодак пропускав, а пан Гродзицький зумисне відрізав Запорожжя від решти світу. Тому тишу порушували тільки удари хвиль об скелі Ненаситця.
Поки люди волокли човни, пан Скшетуський придивлявся до цієї дивовижі природи. Страшне видовище вразило його зір. Через усю ширину впоперек річки тяглися сім скелястих визубнів, що стирчали над водою, чорних, пошарпаних хвилями, які повиломлювали у них ніби ворота і проходи. Річка всією вагою води била в ці визубні й відлітала назад, відтак розшаліла, люта, спінена білими бризками, як нестримний скакун, намагалася їх перескочити, але відкинута ще раз, перш ніж хлюпнути через виломи, зубами, можна сказати, вгризалася у скелі, закручувалася в безсилому гніві у потворні круговерті, стовпами злітала вгору, закипала окропом і віддихувалася від утоми як дикий звір. А потім знову — ніби канонада сотні гармат, виття цілих вовчих зграй — схрапне, збереться на силі, і перед новим визубнем така самісінька боротьба, таке самісіньке шаленство. А над прірвами вереск птаства, ніби враженого цим видовиськом, а поміж визубнями похмурі тіні скель, що тремтіли на ковбанях, мов тіні злих духів.
Люди, що волокли човни, либонь, призвичаєні до всього цього, тільки побожно хрестилися, попереджаючи намісника, щоб він не дуже наближався до берега. Існувало повір’я, що тому, хто довго дивився на Ненаситець, урешті-решт здавалося щось таке, від чого він божеволів. А ще казали, ніби із водокручів часом виринали довгі чорні руки й хапали необережних, котрі надто близько підходили до води, і тоді страшний сміх розлягався в безодні. Ночами навіть запорожці боялися волоком перетягувати човни.
Того, хто сам на човні не перетнув порогів, до низового братства не приймали, але для Ненаситця робили виняток, бо його скель вода ніколи не покривала. Хіба що про Богуна сліпці співали, буцімто він і через Ненаситець пробився, та тільки ніхто цьому не вірив.
Перетягування човнів відібрало майже день, і сонце почало заходити, коли намісник знову сів у човен.
Зате наступні пороги подолали легко, бо вони були повністю залиті водою, і нарешті випливли на «тихі низові води».
Дорогою бачив пан Скшетуський у Кічкасовому урочищі височенну могилу з білого каміння, яку князь на згадку про своє перебування звелів насипати і про яку пан Богуслав Машкевич розповідав йому в Лубнах. Звідси до Січі було вже недалеко, та оскільки намісник уночі не хотів пливти Чортомлицьким лабіринтом, урадилися заночувати на Хортиці.