— То це сьогодні? — спитав кантарей.
— Майже от-от, — відповів Татарчук. — Чекають тільки на кошового і Тугай-бея, котрий із самим Хмелем на Базавлук поїхав, бо там орда стоїть. Товариство вже зібралося на майдані, а курінні ще до вечора зберуться на раду. До ночі все буде відомо.
— Гм! Може бути кепсько! — буркнув старий Пилип Захар.
— Чуєш, кантарею, а ти бачив, що й мені лист був?
— Авжеж, бачив, бо сам листи кошовому відносив, а я чоловік письменний. У ляха три листи знайшли: один до самого кошового, другий до тебе, третій до молодого Барабаша. Уже всі на Січі про це знають.
— А хто писав? Не знаєш?
— До кошового писав князь, бо на листі була печатка, а хто до вас — не відомо.
— Сохрани Біг!
— Якщо тебе там вочевидь приятелем ляхів не називають, то нічого тобі не буде.
— Сохрани Біг! — повторив Татарчук.
— Здається, ти щось за собою відчуваєш.
— Тьху! Нічого я за собою не відчуваю.
— Може, кошовий про листи промовчить, бо йому й своя голова дорога. Адже йому теж, як і вам, лист був.
— Можливо.
— Але якщо ти щось за собою відчуваєш, то…
Тут старий кантарей ще дужче знизив голос:
— Тікай!
— Але як? І куди? — стурбовано спитав Татарчук. — Кошовий на всіх островах варту поставив, щоб ніхто до ляхів не пробрався і не дав знати, що тут діється. На Базавлуку пильнують татари. Риба не пропливе, птах не пролетить.
— Тоді сховайся в самій Січі, де можеш.
— Знайдуть. Хіба що ти мене тут на базарі між бочками сховаєш? Адже ти мені родич!
— І брата рідного не сховав би. Боїшся смерті — напийся: п’яний нічого не відчуєш.
— А може, в листах нічого й немає?
— Можливо…
— От біда! От біда! — мовив Татарчук. — Нічого я за собою не відчуваю. Я добрий козарлюга. Ляхам ворог.
Але хоч би в листі нічого й не було, чорт знає, що лях на раді скаже. Він же мене занапастити може.
— То сердитий лях: він нічого не скаже!
— Ти був у нього сьогодні?
— Був. Помастив йому рани дьогтем, горілки з попелом у горло налив. Оклигає. То сердитий лях! Кажуть, перш ніж його взяли, він татар, як свиней, на Хортиці порізав. Ти за ляха будь спокійний.
Похмурий відгомін січового барабана, в який ударили на кошовому майдані, перебив подальшу розмову. Татарчук, почувши його, здригнувся і схопився на рівні ноги. Незвичайна тривога відбилася у нього на обличчі і в його руках.
— Скликають на раду, — мовив він, ловлячи ротом повітря. — Сохрани Біг! Ти, Пилипе, не розповідай, про що ми з тобою тут говорили. Сохрани Біг!
Сказавши це, Татарчук схопив цебро із паленкою, перехилив його обома руками до рота і пив, пив, ніби хотів напитися до смерті.
— Ходімо! — мовив кантарей.
Відгомін барабана звучав дедалі сильніше.
Вони вийшли. Передмістя Гасан-Баша було відокремлене од майдану тільки валом, що оточував сам кіш, і брамою з високою вежею, із якої виднілися жерла викочених на неї гармат. Посередині передмістя стояв кантареїв будинок і хати крамних отаманів, довкола ж досить просторої площі тулилися сараї, в яких поміщалися крамниці.
Це були загалом убогі будівлі, абияк збиті із дубових колод, які у великій кількості постачала Хортиця, й обшиті віттям та очеретом. Самі хати, а з ними й будинок кантарея, більше скидалися на курені, бо тільки дахи у них височіли над землею. Дахи ці були чорні й закіптюжені, бо, якщо у хаті розпалювали вогонь, дим виходив не лише через верхній отвір у стрісі, а й крізь усю обшивку, і тоді можна було сказати, що це не хата, а купа віття й очерету, в якій топлять смолу. У цих помешканнях панувала вічна темрява, тому в них постійно підтримували вогонь із скіпок або дубових стружок.
Сараїв із крамницями було кілька десятків, і вони поділялися на курінні, тобто такі, що були власністю окремих куренів, і гостинні, де в короткі години спокою іноді торгували татари й волохи, — одні шкурами, східними тканинами, зброєю і всілякою здобиччю, другі переважно вином. Але гостинні крамниці були зайняті рідко, бо торгівля у цьому дикому гнізді найчастіше закінчувалася пограбуванням, від чого ні кантарей, ні крамні отамани натовпу стримати не могли.