Татарчук полегшено зітхнув.
— Що скажете, милостиві панове, про ці листи? — запитав Хмельницький.
Козаки мовчали. Усяка рада, доки горілка не розігріла голів, завжди починалася з того, що жоден із отаманів не хотів першим брати слово. Як люди прості, але хитрі, вони чинили так, боячись вихопитися з чимось, що потім підняло б промовця на сміх або приліпило б до нього на все життя глумливу кличку. Бо так воно повелося на Січі, де при якнайбільшій простакуватості була надзвичайно розвинута пристрасть до висміювання, так само як і побоювання стати посміховиськом.
От тому козаки й мовчали. Хмельницький заговорив знову:
— Кошовий отаман — наш брат і щирий приятель. Я йому так вірю, як собі самому, а якщо хто скаже щось інше, той сам зраду задумує. Отаман — друг давній і вояк надійний.
Сказавши це, він підвівся й поцілував кошового.
— Милостиві панове! — відповів на це кошовий. — Я війська збираю, а гетьман хай веде. Що ж до посла, то раз його послали до мене, отже, він мій, а якщо він мій, то я вам його дарую.
— Ви, милостиві панове-депутація, уклоніться отаманові, — мовив Хмельницький, — бо він чоловік справедливий, і йдіть сказати товариству, що якщо хто і зрадник, так не він зрадник; він перший варту виставив, він сам наказав ловити зрадників, котрі до ляхів ідуть. Ви, панове-депутація, скажіть, що не він зрадник, що він найліпший з усіх нас.
Панове-депутація низько вклонилися спершу Тугай-беєві, котрий увесь цей час із якнайбільшою байдужістю лущив своє насіння, потім Хмельницькому, далі кошовому — і вийшли надвір.
За хвилю радісні вигуки за вікнами дали знати, що депутація наказ виконала.
— Нехай живе наш кошовий! Нехай живе кошовий! — кричали захриплі голоси з такою силою, аж стіни, здавалося, ходили ходором.
Водночас почулися постріли з самопалів і пищалей.
Депутація повернулася і знову всілася у кутку кімнати.
— Милостиві панове! — почав Хмельницький, коли за вікнами трохи стихло. — Ви мудро вже визнали, що кошовий отаман — чоловік справедливий. Але якщо отаман не зрадник, то хто зрадник? Хто має приятелів серед ляхів? Із ким ляхи у таємні зносини входять? До кого листи пишуть? Кому особу посла доручають? Хто ж зрадник?
Кажучи це, Хмельницький дедалі вище підносив голос і зловісно стриг очима в бік Татарчука і молодого Барабаша, ніби хотів указати саме на них. У кімнаті заворушилися, кілька голосів почали волати: «Барабані і Татарчук!» Дехто із курінних підвівся, серед депутації чулися вигуки: «На погибель!»
Татарчук зблід, а молодий Барабаш почав здивовано озиратися на присутніх. Лінива думка його якийся час силкувалася вгадати, за що його звинувачують, і він нарешті вимовив:
— Не буде собака м'яса їсти!
Сказавши це, він вибухнув ідіотським сміхом, а за ним і решта. І враз більша частина курінних стала дико сміятися, сама не знаючи чому.
Знадвору долинали дедалі голосніші крики: певно, горілка там уже розігріла голови. Шум людського прибою із кожною хвилею гучнішав.
Антон Татарчук підвівся і, звернувшись до Хмельницького, почав говорити:
— Що я вам зробив, ваша милость гетьмане запорозький, що ви на моїй смерті наполягаєте? Чим я завинив перед вами? Писав до мене комісар Зацвіліховський листа — то й що? Так і князь писав до кошового! А я хіба листа одержав? Ні! А якби й одержав, то що б зробив? Пішов би до писаря і наказав би мені прочитати, бо ні писати, ні читати не умію. І ви б завжди знали, про що лист. А ляха я й у вічі не бачив. Так хіба ж я зрадник? Гей, браття-запорожці! Татарчук із вами у Крим ходив, а як ви ходили на Волощу, то ходив на Волощу, а як під Смоленськ ходили, то ходив і під Смоленськ, бився укупі з вами, добрими молодцями, жив із вами, добрими молодцями, і кров проливав із вами, добрими молодцями, і з голоду вмирав із вами, добрими молодцями; так не лях він, не зрадник, а козак, ваш брат, а якщо пан гетьман на смерті його наполягає, то нехай скаже, чому наполягає! Що я йому зробив, у чому нещирим був? А ви, браття, помилуйте і розрадьте справедливо!
— Татарчук добрий молодець! Татарчук справедливий чоловік! — озвалося кілька голосів.
— Ти, Татарчук, добрий молодець, — сказав Хмельницький, — і я на тебе не показую, бо ти мій друг, не лях, а козак, наш брат. Бо якби зрадником був лях, я б не засмучувався і не плакав, але якщо добрий молодець зрадник, мій друг зрадник, то тяжко в мене на серці й доброго молодця жаль. А якщо і в Криму, і на Волощі, і під Смоленськом ти побував, то ще більший твій гріх, коли тепер нещиро хотів готовність і ревність військ запорозьких перед ляхом зрадити! Тобі ж написано, аби ти йому владнав усе, про що тільки він попросить, а скажіть, милостиві панове отамани, чого лях може зажадати? Хіба не моєї і мого доброзичливого приятеля Тугай-бея смерті? Хіба не згуби Війську Запорозькому? Отож ти, Татарчук, винуватий і нічого іншого вже не доведеш. А до Барабаша писав дядько його, полковник черкаський, Чаплинському друг і ляхам друг, котрий привілеї у себе ховав, щоб Війську Запорозькому не дісталися. І якщо все це так, а я Богом присягаюся, що не інакше, то обидва ви винуваті й просіть помилування в отаманів, а я з вами просити буду, хоч провина ваша важка, а зрада очевидна.