Знадвору тим часом долинали вже не шум і гамір, а ніби гуркіт грому. Товариство хотіло знати, що діється на раді, й послало нову депутацію.
Татарчук відчув, що йому кінець. Він ураз пригадав, як тиждень тому висловлювався серед отаманів проти вручення булави Хмельницькому і примирення з татарами. Холодні краплини поту виступили в нього на чолі: він зрозумів, що порятунку немає. Що ж до молодого Барабаша, то було ясно, що, занапащаючи його, Хмельницький помщається старому черкаському полковникові, котрий сильно любив свого небожа. Однак Татарчук умирати не хотів. Не зблід би він перед шаблею, перед кулею, навіть перед палею, але смерть, що чекала на нього, вражала його аж до кісток, тому, скориставшись хвилиною тиші, яка запанувала після слів Хмельницького, він пронизливо вигукнув:
— Христом-Богом прошу! Браття отамани, приятелі сердечні, не губіть невинного, адже я ляха не бачив, не розмовляв із ним! Помилуйте, браття! Я не знаю, чого ляхові від мене треба було, самі в нього спитайте! Присягаю Христом-спасом, святою Пречистою Богородицею, святим Миколаєм-чудотворцем, святим Михаїлом-архангелом, що занапащаєте ви душу невинну!
— Привести ляха! — заволав старий кантарей.
— Ляха сюди! Ляха! — загукали курінні.
Зчинилася метушня: одні кинулися до сусідньої кімнати, де був замкнений в’язень, щоб привести його на раду, другі грізно почали наближатися до Татарчука з Барабашем. Першим Гладкий, отаман миргородського куреня, крикнув: «На погибель!» Депутація повторила окрик, Чарнота ж скочив до дверей і, відчинивши їх, прокричав юрбі:
— Милостиві панове-товариство! Татарчук зрадник і Барабаш теж. На погибель їм!
Юрба відповіла страшним виттям. У кімнаті знову зчинилася метушня. Усі курінні посхоплювалися зі своїх місць. Одні кричали: «Ляха! Ляха!», другі намагалися заворушення стишити, але раптом двері під натиском юрби розчинилися навстіж, і до кімнати увірвався натовп, що засідав надворі. Страшні постаті, засліплені люттю, наповнили приміщення, верещачи, розмахуючи руками, скрегочучи зубами, розносячи запах горілки. «Смерть Татарчуку і Барабашу на погибель! Давайте зрадників! На майдан із ними!» — вигукували п’яні голоси. «Бий! Убий!», і сотні рук простяглися тої ж миті по нещасні жертви.
Татарчук не чинив опору, він тільки пронизливо стогнав, але молодий Барабаш почав відчайдушно захищатися. Він нарешті збагнув, що його хочуть убити; страх, розпач і лють спотворили йому обличчя, піна виступила на губах, із грудей вирвався звірячий рик. Двічі він виривався із рук катів і двічі руки ці хапали його за плечі, за груди, за бороду й оселедець. Він не давався, кусався, ричав, падав додолу й знову підводився, скривавлений, страшний. На ньому подерли одяг, вирвали оселедець, вибили око, нарешті, притиснутому до стіни, зламали руку. І аж тоді він упав. Кати схопили його разом із Татарчуком за ноги й потягли на майдан. І саме тут при блиску полум’я смоляних бочок і при вогнях багать почалася негайна екзекуція.
Кілька тисяч людей кинулися на приречених і почали розривати їх на шматки, виючи і борючись одне з одним за можливість підступитися до жертв. Їх топтали ногами, із них виривали шматки м’яса; юрба товклася коло них у страшному конвульсійному пориві. Часом скривавлені руки то підіймали в повітря дві безформні брили, вже не схожі на людські постаті, то знову кидали їх на землю. Ті, хто не міг пробратися, несамовито кричали: одні вимагали, щоб жертви кинули у воду, другі — щоб заштовхали у бочки з палаючою смолою. П’яні затіяли між собою бійку. З шаленства підпалили два барила з горілкою, які освітили цю пекельну сцену миготливим блакитним сяйвом. А з неба дивився на неї тихий, ясний, погожий місяць.
Так товариство карало своїх зрадників.
А в радній кімнаті після того, як козацтво витягло з неї Татарчука і молодого Барабаша, все знову стишилося, отамани посідали на свої місця попід стінами, а з сусіднього ванькира привели в’язня.