— Товариство просить, а ні, то саме візьме, — повторили депутати.
Здавалося, що пан Скшетуський уже загинув і порятунку йому не буде, коли це враз Хмельницький нахилився до вуха Тугай-бея.
— Це твій полонений, — прошепотів гетьман. — Його татари взяли, він твій. Невже даси його в себе забрати? Це багатий шляхтич, та й князь Ярема за нього золотом заплатить.
— Давайте ляха! — дедалі грізніше наполягали козаки.
Тугай-бей потягся на своєму сідлищі й підвівся. Обличчя його вмить змінилося: очі розширилися, як у дикого кота, зуби оскалилися. Раптом він скочив, як тигр, до молодців, котрі домагалися видати полоненого.
— Геть, цапи, пси невірні! Невольники! Свиноїди! — гаркнув він, схопивши за бороди двох запорожців і розлючено їх смикаючи. — Геть, п’яниці, тварюки нечисті! Гади плюгаві! Ви у мене ясир забирати прийшли, а я вам ось так!.. Цапи! — Кажучи це, він смикав за бороди все нових молодців, нарешті, зваливши одного, заходився топтати його ногами. — На обличчя, невольники, бо вас у ясир запроторю, бо Січ усю вашу ногами, як вас, затопчу! З димом пущу, стервом вашим покрию!
Перелякані депутати почали задкувати — страшний приятель показав їм, на що здатний.
І дивна річ: на Базавлуку стояло лише шість тисяч ординців. Щоправда, за ними стояв іще хан із усією кримською міццю. Але ж у самій Січі було кільканадцять тисяч молодців, окрім тих, яких Хмельницький уже вислав був на Томаківку, і все-таки жодного голосу протесту не почулося супроти Тугай-бея. Тому здалося, що спосіб, яким грізний мурза захистив полоненого, був найрезультативнішим, бо відразу переконав запорожців, котрим татарська підмога була в той момент необхідна.
Депутація кинулася на майдан, кричачи юрбі, що не вдасться з ляхом пограти, бо він полонений Тугай-бея, а Тугай-бей, каже, розсердився! «Бороди нам повиривав!» — волали вони. На майдані відразу ж почали повторювати: «Тугай-бей розсердився!» «Розсердився! — тужливо кричали юрби. — Розсердився! Розсердився!». А за кілька хвилин чийся пронизливий голос заспівав біля багаття:
Відразу ж тисячі голосів підхопили: «Гей, гей! Тугай— бей», і так виникла одна з тих пісень, які потім, можна сказати, вихор розносив по всій Україні і торкався ними струн лір і торбанів.
Та враз пісня урвалася, бо у ворота з боку Гасан-Баша вскочили кільканадцять осіб і, продираючись крізь натовп та кричачи: «З дороги! З дороги!», щосили прямували до будинку ради. Отамани збиралися вже виходити, коли ці нові гості влетіли до кімнати.
— Лист до гетьмана! — кричав старий козак.
— Звідкіля ви?
— Ми чигиринські. День і ніч із листом їдемо. Ось він.
Хмельницький узяв листа з рук козака і заходився читати. Враз обличчя його змінилося, він перестав читати і гучним голосом промовив:
— Милостиві панове отамани! Великий гетьман посилає на нас сина Стефана з військом. Війна!
У кімнаті тихо загомоніли. Було це виявом радості чи жаху — не відомо. Хмельницький вийшов на середину і взявся руками в боки, очі його вергали блискавки, а голос звучав грізно й наказово:
— Курінні до куренів! Ударити на вежі з гармат! Розбити бочки з горілкою! Завтра вдосвіта вирушаємо!
З цієї хвилини на Січі кінчалися сходки, ради отаманів, сейми і провідна роль товариства. Хмельницький брав у руки необмежену владу. Щойно побоюючись, що його голосу не буде почуто збуреним товариством, він змушений був хитрощами рятувати полоненого і підступом знищувати недоброзичливців; тепер же він став володарем життя і смерті всіх. Так було завжди. До і після походу, хоч би гетьмана вже й було обрано, юрба ще накидала отаманам і кошовому свою волю, суперечити якій було небезпечно. Але як тільки просурмили в похід, товариство одразу ставало військом, що підкорялося військовій дисципліні, курінні — офіцерам, а гетьман — вождем-диктатором.
От чому, почувши накази Хмельницького, отамани негайно кинулися до своїх куренів. Раду було закінчено.
За мить гуркіт гармат на воротах, що вели з Гасан-Баша до січового майдану, струснув стіни кімнати і рознісся сумною луною по всьому Чортомлику, сповіщаючи про війну.
Сповістив він також і про початок нової доби в історії двох народів, але про це не знали ні п’яні січовики, ні сам гетьман запорозький.
РОЗДІЛ XII
мельницький зі Скшетуським пішли на нічліг до кошового, а з ними й Тугай-бей, котрому запізно було повертатися на Базавлук. Дикий бей поводився з намісником як із полоненим, за якого дадуть чималий викуп, а тому ставився до нього не як до невольника і з повагою куди більшою, ніж до козаків, бо свого часу бачив його при ханському дворі як князівського посла.