Тут Хмельницький вихилив склянку горілки і почав неспокійно ходити довкола столу, а пан Скшетуський зміряв його поглядом і з притиском сказав:
— Не богохульствуй, гетьмане запорозький, на Бога і найвище його заступництво сподіваючись, бо справді тільки гнів Божий і якнайшвидшу кару на себе накличеш. Хіба тобі годилося просити Всевишнього? Тобі, котрий заради своїх кривд і приватних чвар таку страшну бурю підняв, полум’я братовбивчої війни роздмухав і з поганинами супроти християн об’єднався? Переможеш ти чи будеш переможений, а море людської крові й людських сліз проллєш, гірше від сарани край спустошиш, власну кров поганинам у ясир віддаси, Річ Посполиту захитаєш, на його величність руку піднімеш, вівтарі Господні зганьбиш, а все тому, що Чаплинський хутір у тебе забрав, що, напившись, тобі погрожував! Тож на що ти не замахнешся? Чого заради корисливості своєї не принесеш у жертву? Бога просиш? А я, хоч і перебуваю у тебе в руках, хоч ти в мене життя і свободу відібрати можеш, істинно тобі кажу: сатану ти, а не Бога на поміч клич, бо тільки одне пекло допомогти тобі може!
Хмельницький спаленів, ухопився за ефес шаблі й глянув на намісника, як лев, котрий от-от рикне і кинеться на свою жертву, але стримався. На щастя, він іще не був п’яний. Чи то враз огорнула його якась тривога, чи то якісь голоси заговорили у нього в душі й сказали: «Зверни з дороги!», бо зненацька, ніби бажаючи захиститися від власних думок або переконати самого себе, він почав казати ось що:
— Від іншого не стерпів би я таких речей, але й ти стережися, щоб твоя сміливість моєму терпінню край не поклала. Пеклом мене лякаєш, у корисливості й зраді мене запідозрюєш, а звідкіля ти знаєш, що я тільки за власні кривди помститися йду? Де ж би я знайшов помічників, де б узяв ті тисячі, котрі вже за мною пішли і ще підуть, коли б я тільки власні утиски став боронити? Поглянь, що діється в Україні! Гей! Земля родюча, земля-матінка, земля рідна, а хто тут у завтрашньому дні впевнений? Хто тут щасливий? Хто віри не позбавлений, свободи не втратив, хто тут не плаче і не зітхає? Самі тільки Вишневецькі, та Потоцькі, та Заславські, та Калиновські, та Конецпольські, та жменька шляхти! Для них староства, чини, земля і люди, для них щастя й золота воля, а решта люду в сльозах руки до неба простягає, чекаючи Божого милосердя, бо й королівське не допомагає! Скільки ж то, шляхти навіть, нестерпного їхнього гніту не можучи витримати, на Січ тікає, як і я втік? Я війни з королем теж не хочу, не хочу і з Річчю Посполитою! Вона — мати, він — батько! Король — государ милостивий, але короленята!.. З ними нам не жити: це їхні здирства, це їхні оренди, ставщини, заплавщини, сухомельщини, очкові й рогові, це їхні тиранство і гніт, через євреїв учинювані, до неба про помсту волають. Якої ж вдячності діждалося Військо Запорозьке за свої великі заслуги, у численних війнах здобуті? Де козацькі привілеї? Король дав, короленята забрали. Наливайка четвертовано! Павлюка у мідному волі спалено! Кров ще не обсохла на ранах, яких нам шабля Жолкевського й Конецпольського завдала! Сльози не висохли за тими, кого вбили, кому зітнули голову, кого на палю посадили! І от, дивись, що на небесах світить! — тут Хмельницький показав у віконці на палахкотливу комету — гнів Божий! Бич Божий!.. І якщо мені судилося на землі бичем цим стати, то хай здійсниться воля Божа! Я візьму цей тягар собі на плечі.
Сказавши це, він простяг угору руки і весь, здавалося, запалав, як велетенський смолоскип помсти, і затремтів, а потім упав на лаву, ніби тягарем призначення свого придавлений.
Запала мовчанка, яку порушувало тільки хропіння Тугай-бея і кошового, та ще в одному кутку кімнати жалібно співав цвіркун.
Намісник сидів з опущеною головою. Здавалося, він шукав відповіді на слова Хмельницького, такі важкі, як гранітні брили, нарешті й він заговорив голосом тихим і сумним:
— Ох, хоч би все це і було правдою, але хто ж ти такий, гетьмане, щоб суддею і катом себе призначити? Яка тебе жорстокість, яка пиха підіймає? Чому ти Богові суду і кари не залишаєш? Я злих не захищаю, кривд не схвалюю, утисків законом не називаю, але вглянься ж і ти в себе, гетьмане! На утиски від короленят нарікаєш, кажеш, що ні короля, ні закону слухати не хочуть, пиху їх ганиш, а чи сам ти без гріха? Чи сам не підняв руку на Річ Посполиту, закон і короля? Тиранство панів і шляхти бачиш, але того не бачиш, що якби не їхні груди, не їхні панцирі, не їхня міць, не їхні замки, не їхні гармати і загони, тоді б земля ця, що молоком і медом тече, під стократ важчим турецьким чи татарським ярмом стогнала! Бо хто б її захистив? Чиїм це заступництвом і могутністю діти ваші в яничарах не служать, а дружин до непристойних гаремів не забирають? Хто заселяє пустища, закладає міста і села, будує храми Божі?..