Тому Хмельницький, прагнучи, щоб ця роз’єднаність зросла іще більше, не квапився. На третій день походу він отаборився біля Комишевої Води і відпочивав.
Тим часом кінні загони Тугай-бея привели язиків. Це були двоє драгунів, котрі відразу ж за Чигирином утекли з табору Потоцького. Скачучи день і ніч, вони значно випередили свої війська. Драгунів негайно привели до Хмельницького. Їхні розповіді підтвердили те, що Хмельницькому було вже відомо про сили молодого Потоцького; але принесли втікачі й новину: Семенами, котрі пливуть на байдаках укупі з німецькою піхотою, командують старий Барабаш і Кричевський.
Почувши останнє прізвище, Хмельницький підхопився на рівні ноги.
— Кричевський? Полковник переяславських реєстрових?
— Авжеж, ясновельможний гетьмане! — відповіли драгуни.
Хмельницький повернувся до полковників, що його оточували.
— У похід! — скомандував він громовим голосом.
Трохи менш як за годину військо рушило вперед, хоч сонце вже заходило і ніч не обіцяла бути погожою. Якісь страшні іржаві хмари затягли на західному боці небо; схожі на драконів, на левіафанів, вони наближалися одна до одної, ніби хотіли вчинити битву.
Табір подався вліво, до берега Дніпра. Йшли тепер тихо, без пісень, без биття у барабани й литаври, але швидко, наскільки давали їм змогу трави, такі буйні в цій околиці, що полки, які пробиралися крізь них, часом зникали з очей, і різнобарвні стяги, здавалося, самі пливли над степом. Кіннота торувала дорогу возам і піхоті, котрі, просуваючись через силу, невдовзі залишилися далеко в тилу. Тим часом на степи опустилася ніч. Велетенський червоний місяць поволеньки викотився в небо; хмари час від часу заступали його, і він розгорався і гаснув, як лампа під поривами вітру.
Була вже майже північ, коли перед очима козаків і татар з'явилися чорні велетенські озії, що чітко вирізнялися на темному тлі неба.
Це були мури Кодака.
Передові загони під покровом темряви так обережно й тихо наблизилися до замку, як вовки або нічні птахи. А що як пощастить несподівано заволодіти сонною фортецею!
Але зненацька блискавиця на валу розітнула морок, страшний гуркіт струсонув дніпровські скелі, й вогняне ядро, окресливши в небі яскраву дугу, упало в степові трави.
Це понурий циклоп Гродзицький давав знати, що не спить.
— Пес одноокий! — буркнув Тугай-бею Хмельницький. — Уночі бачить.
Козаки проминули замок, про взяття якого зараз, коли супроти них самих ішло коронне військо, годі було й думати, і рушили далі. Але пан Гродзицький палив їм услід так, що мури замку аж двигтіли, і не для того, щоб шкоди завдати, бо військо проходило на значній відстані, а для того, щоб попередити своїх, котрі підпливали по Дніпру і могли знаходитися десь неподалік.
Але передусім гуркіт кодацьких гармат відгукнувся у серці й вухах пана Скшетуського. Юний рицар, котрого за наказом Хмеля везли в козацькому обозі, наступного дня тяжко захворів. Щоправда, в сутичці на Хортиці він не отримав жодної смертельної рани, зате втратив стільки крові, що життя в ньому ледве жевріло. Рани його, по-козацькому оброблені старим кантареєм, відкрилися, почалася лихоманка, і тієї ночі лежав він напівпритомний на козацькій підводі, не відаючи про світ Божий. Розбудили його тільки кодацькі гармати.
Він розплющив очі, підвівся трохи на підводі й почав роздивлятися довкола. Козацький табір пробирався в темряві, як вервечка привидів, а замок гуркотів і світився рожевими димами; вогненні кулі підскакували по степу, харчачи й гарчачи, як розлючені пси; отож, коли пан Скшетуський побачив це, такий жаль, така туга огорнули його, що він ладний був і померти зараз, аби тільки душею полетіти до своїх. Війна! Війна! А він у ворожому стані, беззбройний, хворий, котрий не має сили навіть підвестися. Річ Посполита в небезпеці, а він не квапиться її рятувати! А там, у Лубнах, військо, напевно, вже виступає. Князь із блискавицями в очах літає перед вишикуваними жовнірами і в який бік булавою кивне, там відразу триста списів, наче триста громів ударять.
І раптом різні знайомі обличчя почали з’являтися у намісника перед очима. Малий Володийовський летить на чолі драгунів зі своєю тоненькою шабелькою в руці, але це фехмейстер із фехмейстерів: з ким схрестить клинок, той ніби уже в могилі; а ось і пан Підбип’ята замахується своїм катівським Зірвикаптуром! Зітне він три голови чи не зітне? Ксьондз Яскульський об’їжджає хоругви і, здійнявши побожно руки, молиться, але, будучи старим жовніром, він не може втриматися і часом гукне: «Бий, убивай!» А ось уже й панцирні опускають мечі до половини кінського вуха, полки рушають уперед, розганяються, мчать, битва, шквал!