Зненацька видіння міняється. Перед намісником з’являється Гелена — бліда, з розпущеним волоссям, вона волає: «Рятуй, бо за мною Богун женеться!». Пан Скшетуський схоплюється з підводи, та чийся голос, але вже справжній, говорить йому:
— Лежи, дитино, бо зв’яжу.
Це табірний осавул Захар, котрому Хмельницький наказав пильнувати намісника як зіницю ока, знову вкладає його на підводу, вкриває кінською шкурою і питає:
— Що з тобою?
І пан Скшетуський опритомнює зовсім. Привиди зникають. Підводи тягнуться понад самісіньким дніпровським берегом. Холодний повів долітає з річки, і ніч бліднішає. Водне птаство здіймає світанковий гомін.
— Слухай, Захаре! То ми вже проминули Кодак? — питає пан Скшетуський.
— Проминули! — відповідає запорожець.
— А куди ж ви прямуєте?
— Не знаю. Битва, кажуть, буде, але не знаю.
Від слів цих серце радісно закалатало у грудях пана Скшетуського. Він гадав, що Хмельницький братиме в облогу Кодак і що з цього почне війну. Але квапливість, із якою козаки йшли вперед, давала змогу зробити висновок, що коронне військо вже близько і що Хмельницький саме тому обійшов фортецю, аби не бути змушеним вести під її обстрілом битву. «Може, я ще сьогодні буду вільний», — подумав намісник і подячно звернув очі до неба.
РОЗДІЛ XIV
уркіт кодацьких гармат почули і війська, що пливли байдаками під проводом старого Барабаша й Кричевського.
Це були шість тисяч реєстрових козаків і реймент відбірної німецької піхоти, де полковникував Ганс Флік.
Пан Миколай Потоцький довго не наважувався посилати козаків супроти Хмельницького, але, оскільки Кричевський мав на них величезний вплив, а Кричевському гетьман довіряв безмежно, то тільки семенам звелів присягнутись у вірності й із Божим іменем відправив їх у похід.
Кричевський, воїн вельми досвідчений, котрий уславився в багатьох попередніх битвах, був людиною дому Потоцьких, яким він завдячував усім: і полковницьким чином, і шляхетством, що його вони домоглися для нього на сеймі, і, нарешті, обширними наділами, розташованими у місці злиття Дністра й Ладави, які він одержав від них у довічне користування.
Стільки уз єднало його тоді з Річчю Посполитою і з Потоцькими, що навіть тіні недовіри не могло зародитися в гетьмановій душі. До того ж був це чоловік у розквіті сил, бо мав десь близько п’ятдесяти років, і велике майбутнє відкривалося перед ним у царині служби вітчизні. вав Ганс Флік.
Дехто навіть бачив у ньому наступника Стефана Хмелецького, котрий починав свій шлях простим степовим рицарем, а закінчив воєводою київським і сенатором Речі Посполитої. Отож від самого Кричевського залежало, чи піде він тією дорогою, на яку підштовхували його мужність, дика енергія і невгамовна амбіція, жадібна як до багатств, так і до чинів. Саме заради цієї амбіції він нещодавно надто домагався Літинського староства, а коли нарешті воно дісталося панові Корбуту, Кричевський глибоко в серці затаїв розчарування, але вже, здається, майже відхворів від заздрощів і засмучення. Зараз доля немовби знову всміхалася йому, бо, одержавши від великого гетьмана таке важливе військове завдання, він сміливо міг сподіватися, що ім’я його дійде і до королівських вух. А це було дуже важливо, бо після цього залишалося тільки вклонитися панові, щоб одержати привілей із милими душі шляхетській словами: «Бив нам чолом і просив, аби йому подарували, а ми, пам’ятаючи його заслуги, даємо», і т. ін. Таким шляхом одержували на Русі багатства і чини; таким шляхом величезні простори незаселених степів, які до того належали Богові й Речі Посполитій, переходили у приватні руки; таким шляхом бідняк ставав паном і міг тішити себе надією, що нащадки його серед сенаторів засідатимуть.
Кричевського гризло тільки те, що в дорученій йому тепер місії він має ділитися владою з Барабашем, але цей поділ був по суті номінальний. Насправді старий черкаський полковник, особливо останнім часом, так постарів і одряхлів, що вже тільки тілом належав цьому світові, а душа і розум його постійно перебували в заціпенінні й згасанні, що зазвичай передують смерті. Коли оголосили похід, він ніби прокинувся й почав діяти досить жваво, навіть можна сказати, що від звуку військових сурм сильніше заструмувала в ньому стара вояцька кров, бо свого часу він був славетним рицарем і степовим вождем; та коли виступили, плюскіт весел відразу заколисав старого, козацькі пісні й плавний рух байдаків приспали, і забув він про світ Божий. Усім керував і завідував Кричевський, Барабаш же прокидався тільки попоїсти, а попоївши, за звичкою питав про се, про те. Від нього відбувалися якою-небудь відповіддю, і він, зітхнувши, казав: «От радий би я з іншою війною в могилу лягти, але на те воля Божа!»