Війська під струменями зливи окопувалися ліниво і понуро. Розвести вогонь було неможливо. Кілька тисяч ординців вийшли з табору пильнувати, щоб польські загони, скориставшись туманом, дощем і темрявою, не спробували піти. Після цього запала глибока тиша. Чути було тільки плюскіт зливи і шум вітру. Можна було запевнити, що в обох станах ніхто не спить.
Над ранок сурми в польському таборі заграли протяжно й жалібно, ніби тривогу, а не сигнал до бою, потім тут і там загурчали барабани. День займався сумний, темний, сирий, злива вщухла, але сіявся ще, ніби крізь сито, дрібен дощик.
Хмельницький наказав ударити з гармати.
За нею враз озвалися друга, третя, десята і, коли з табору в табір почалася звичайна канонадна «кореспонденція», пан Скшетуський сказав своєму козацькому янголові-хранителю:
— Захаре, виведи мене на шанець подивитись, що діється.
Захарові й самому було цікаво, тому він не перечив. Вони пішли на високий бастіон, звідки як на долоні видно було трохи увігнуту степову долину, жовтоводські трясовини й обидва війська. Ледве глянувши, пан Скшетуський схопився за голову і вигукнув:
— Боже милосердний! Це ж усього-на-всього кінний загін, не більше!
І справді, вали козацького табору розтяглися майже на чверть милі, а польські у порівнянні з ним здавалися невеличким шанцем. Нерівність у силах була така велика, що в перемозі козаків не можна було сумніватися.
Біль стиснув серце намісника. Отже, не настала ще остання година для пихи і бунту, а та, що настане, буде новим для них тріумфом. Так принаймні зараз здавалося.
Герць під гарматним вогнем уже почався. З флангового бастіону було видно й окремих вершників, і цілі групки, що стиналися одна з одною. Це татари гарцювали із Семенами Потоцьких, одягненими у синьо-жовті мундири. Вершники налітали один на одного і швидко відскакували, об’їжджали один одного з боків, перестрілювалися із пістолів і луків, метали списи, намагалися заарканити один одного. Здалеку сутички ці здавалися радше забавою, і тільки коні, що тут і там бігали оболонню без вершників, свідчили про те, що забава велася не на життя, а на смерть.
Татар дедалі більшало. Невдовзі оболонь почорніла від їхніх скупчень, але в цей час із польського табору одна за одною почали виступати хоругви, шикуючись у бойові порядки перед шанцем. Це було так близько, що пан Скшетуський своїм зірким оком виразно розрізняв значки, бунчуки і навіть ротмістрів із намісниками, котрі ставали на конях трохи збоку від своєї хоругви.
Серце застрибало у нього в грудях, бліде обличчя взялося рум’янцем і, ніби знайшовши вдячних слухачів у Захарі й козаках, що стояли при гарматах на фланговому бастіоні, пан Скшетуський піднесено вигукував, у міру того як хоругви з’являлися з-за окопу:
— Це драгуни пана Балабана! Я їх бачив у Черкасах!
— Це волоська хоругва, у них хрест у значку!
— О! Он піхота з валу пішла!
Потім з іще більшим піднесенням, розкинувши руки:
— Гусари! Гусари пана Чарнецького!
Справді, з’явилися й гусари, а над ними хмара крил і ліс списів, оздоблених золотою китайкою й увінчаних зелено-чорними прапорцями. Вони шістками виїхали з окопу й вишикувалися перед валом, а від їхнього спокою, зосередженості й зібраності у пана Скшетуського в очах з’явилися сльози радості й на мить затуманили погляд.
Хоч сили були надто нерівні, хоч супроти цих кількох хоругов чорніла ціла лавина запорожців і татар, котрі, як завжди, стали на флангах, хоч порядки їхні так розтяглися степом, що й кінця їм не було видно, пан Скшетуський уже вірив у перемогу. Обличчя його всміхалося, сили повернулися до нього, в очах, прикутих до оболоні, блищали вогники. Він аж на місці встояти не міг.
— Гей, дитино! — буркнув старий Захар. — І рада б душа в рай!..
Тим часом кілька окремих татарських загонів із криками й вигуками «алла!» кинулися вперед. Із табору відповіли пострілами. Але це був тільки пострах. Навіть не доскакавши до польських хоругов, татари розскочилися врізнобіч і зникли в юрбі серед своїх.
Аж раптом озвався великий січовий барабан, і за його сигналом велетенський козацько-татарський півмісяць відразу ж рвонувся з місця вперед. Певно, Хмельницький хотів одним, ударом змести хоругви й захопити табір. Якби поляки злякалися, це було б можливо. Але нічого такого у польських хоругвах не сталося. Вони стояли спокійно, розгорнувшись досить довгою лінією, тил якої прикривався окопом, а фланги — табірними гарматами. Отже, вдарити по них можна було тільки з фронту. Якоїсь миті здалося, що вони приймуть бій на місці, та, коли півмісяць пройшов уже половину оболоні, в окопі просурмили сигнал до атаки, і враз частокіл списів, що досі стриміли вгору, схилився на висоту кінських голів.