І коли він так говорив, здавалося, що говорить не полонений, не воїн, який програв битву, а гордий гетьман, упевнений у завтрашній перемозі. Ця велич духу і віра у Річ Посполиту були мов бальзам для намісникових ран. Він бачив військо Хмельницького зблизька, воно його навіть трохи заворожило, тим паче, що аж до сьогодні цьому військові щастило. Але слушно, здається, казав пан Чарнецький. Сили гетьманів стоять непорушні, а за ними — вся могутність Речі Посполитої, все право влади і волі Божої.
Отож ішов намісник від пана Чарнецького вельми підбадьорений і душею повеселілий, а наостанку спитав іще, чи не хоче він зараз повести перемови з Хмельницьким про звільнення.
— Мене взяв у полон Тугай-бей, — відповів пан Стефан. — Йому я і викуп заплачу, а з тим ватажком не хочу мати й справи і катові його віддаю.
Захар, котрий улаштував панові Скшетуському побачення із в’язнями, відводячи намісника до підводи, теж утішав його:
— Не з молодим Потоцьким трудно, — сказав він. — Із гетьманами буде трудно. Справу ж лише почато, а який буде кінець — сам Бог знає! Гей, набрали козаки й татари польського добра, а от узяти і зберегти — інша річ. А ти, дитино, не журися, не сумуй, бо й так свободу матимеш — ти рушиш до своїх, а старий тужитиме за тобою. На старість найгірше на світі самому. А з гетьманами буде трудно, ой, трудно!
І справді, перемога, хоч і блискуча, все-таки не вирішила справи на користь Хмельницького. Вона могла навіть обернутися на шкоду, бо легко було передбачити, що тепер великий гетьман, помщаючись за смерть сина, з особливим завзяттям візьметься за запорожців і нічим не погребує, щоб із ними одразу покінчити. До речі, великий гетьман ставився до князя Ієремії з певною недоброзичливістю, котра хоч і прикривалася ґречністю, але досить часто виявлялася у різних обставинах. Хмельницький, добре про це знаючи, припускав, що тепер недоброзичливість ця відійде на другий план, що краківський володар перший простягне руку до згоди, яка забезпечить йому допомогу уславленого воєначальника і його могутніх загонів. А з такими об’єднаними силами, під проводом такого вождя, як князь, Хмельницький поки що не міг мірятися силою, бо й сам у себе ще достатньо не вірив. Тож він вирішив поспішати, щоб разом зі звісткою про жовтоводську поразку з’явитися в Україні й ударити на гетьманів, поки не надійшла князівська допомога.
Тому він не дав відпочити військам і наступного дня після битви вдосвіта повів їх далі. Йшли вони так швидко, ніби гетьман тікав. Здавалося, що повінь заливає степ і мчить уперед, поповнюючись дорогою усіма зустрічними водами. Минали ліси, діброви, високі могили, переправлялися через річки без передиху. Козацьке військо в дорозі розросталося, бо в нього постійно вливалися нові й нові юрби селян, що втікали з України. Вони приносили й вісті про гетьманів, але суперечливі. Одні казали, що князь іще сидить за Дніпром, другі — що він уже об’єднався з коронними військами. Зате всі твердили, що Україна вже у вогні. Селяни не лише втікали назустріч Хмельницькому в Дике поле, а й палили села і міста, підіймалися супроти своїх панів і повсюдно озброювалися. Коронні війська билися уже два тижні. Вони вирізали Стеблів, а під Дереньківцями дійшло навіть до кривавої битви. Городові козаки де-не-де вже перейшли на бік черні й усюди чекали тільки сигналу. Хмельницький саме на це й розраховував, а тому квапився ще дужче.
Нарешті він зупинився на підступах. Чигирин відчинив йому ворота навстіж. Козацький гарнізон негайно перейшов під його стяги. Дім Чаплинського було зруйновано, жменьку шляхти, що хотіла сховатися у місті, вирізано. Радісні вигуки, бамкання дзвонів і хресні ходи не припинялися ні на мить. Полум’я негайно огорнуло всю околицю. Усе живе хапалося за коси, піки і єдналося із запорожцями. Незліченні юрби черні стікалися до табору зусібіч. Дійшли також і радісні, бо достовірні, вісті, що князь Ієремія справді запропонував допомогу гетьманам, але поки що з ними не з’єднався.