— Я знав, що так станеться! Знав! Щоб я був живий! Це з гетьманами мати справу! Це з усією Річчю Посполитою! Година кари настала! Що це?
Знову пролунав тупіт, і цього разу майже кілька сотень вершників, самих татар, увірвалося на майдан. Либонь, тікали вони наосліп. Юрба заступала їм дорогу, і вони кинулися просто на неї, топчучи, б’ючи, розганяючи, січучи шаблями, намагаючись пробитися кіньми до путівця, що вів на Черкаси.
— Мчать як вихор! — вигукнув Захар.
Ледве він це сказав, як промчав другий загін, за ним третій. Здавалося, що тікали всі. Сторожа при будинках Заходила туди-сюди, маючи намір утекти. Захар вискочив наперед ґанку.
— Стояти! — гримнув він на своїх миргородців.
Дим, жар, переполох, кінський тупіт, тривожні голоси, виття освітленої пожежею юрби — усе це склалося в одну пекельну картину, що її намісник спостерігав у вікно.
— Який же там розгром має бути! Який же розгром! — кричав він Захарові, забувши, що той не може поділяти його радості.
Тим часом знову блискавкою промчав загін утікачів.
Від гуркоту гармат здригнулися стіни корсунських будинків.
Зненацька чийся пронизливий голос заверещав просто під будинком:
— Рятуйтеся! Хмеля вбито! Кричевського вбито! Тугай-бея вбито!
На майдані настав справжній кінець світу.
Люди, втративши глузд, кидалися у вогонь. Намісник упав на коліна і підніс руки до неба.
— Боже всемогутній! Боже великий і справедливий, хвала тобі на небесах!
Захар, ускочивши з присінка до кімнати, перебив його молитву.
— Ось послухай-но, дитино! — закричав він, засапавшись. — Вийди й пообіцяй миргородцям прощення, бо вони хочуть іти, а як підуть, сюди чернь увірветься.
Скшетуський вийшов на ґанок. Миргородці стурбовано ходили туди-сюди перед будинком, виказуючи очевидне бажання залишити пост і дременути путівцем, що вів на Черкаси. Страх пойняв усе місто. Раз-по-раз нові загони розбитих військ, ніби на крилах, прилітали з боку Крутої Балки. Втікали у найбільшому замішанні селяни, татари, городові козаки й запорожці. Однак головні сили Хмельницького, напевно, ще чинили спротив, битва, напевно, ще не була остаточно вирішена, бо гармати гуркотіли з подвоєною силою.
Скшетуський звернувся до миргородців.
— За те, що вірно стерегли мою особу, — сказав він велично, — вам не треба рятуватися втечею, я обіцяю вам заступництво і прощення у гетьмана.
Миргородці усі як один поскидали шапки, а він узявся в боки і гордо дивився на них і на майдан, що дедалі порожнів. Яка переміна долі! Ось пан Скшетуський, недавній полонений, котрого возили за козацьким табором, стоїть зараз перед зухвалим козацтвом паном серед підданих, шляхтичем серед холопів, панцирним гусаром серед табірних роззяв. Він, полонений, обіцяє прощення, і перед ним скидають шапки, а покірні голоси волають тим понурим, протяжним, притаманним страхові й смиренню тоном:
— Помилуйте, пане!
— Як сказав, так воно й буде! — відповів намісник.
Він і справді був упевнений в успіху свого клопотання у гетьмана, якому був знайомий, бо не раз возив до нього листи від князя Ієремії і зумів завоювати його прихильність. Тому й стоїть він, узявшись у боки, і обличчя його, освітлене відблисками пожежі, ясніє від радості. «От і скінчилася війна! От і розбилася хвиля об пороги! — думав він. — Пан Чарнецький мав слушність: невичерпні сили Речі Посполитої, непохитна її могуть».
А поки він так думав, гордість переповнювала його груди, не дріб’язкова гордість щодо очікуваної насолоди помстою, щодо приниження ворога чи свободи, яка от-от мала настати, і не від того гордість, що перед ним зараз скидають шапки, ні, він почував себе гордим від того, що був сином тієї Речі Посполитої, звитяжної, надмогутньої, об ворота якої усяка злість, усякі посягання, усі удари розбиваються, як сили пекельні об ворота небесні. Він почував себе гордим як шляхтич-патріот, підбадьорений у відчаї і не обманутий у вірі. Помсти він уже не прагнув. «Розбила як королева, простить як мати», — думав він.
Тим часом гарматні постріли перетворилися на безперервний гуркіт.
Кінські копита знову зацокали на спорожнілих вулицях. На майдан, наче грім із неба, влетів на неосідланому коні козак без шапки, в одній сорочці, із розсіченим мечем обличчям, заюшеним кров’ю. Влетів, осадив коня, розкинув хрестом руки і, хапаючи відкритим ротом повітря, заходився кричати:
— Хмель б’є ляхів! Побиті ясновельможні пани, гетьмани і полковники, лицарі й кавалери!
Сказавши це, він захитався і впав на землю. Миргородці скочили йому на допомогу.