Тільки коли напивався, тоді забував він про добродійність і, гаркаючи в безумстві, віддавав із піною на губах криваві накази, про які згодом шкодував. А в міру того, як росли його успіхи, п’яним він бував дедалі частіше, бо дедалі більший огортав його неспокій. Могло здатися, що тріумфи підняли його на такі висоти, на які він сам підійматися не хотів. Могутність його вражала не лише інших, а й його самого. Велетенська рука бунту, підхопивши гетьмана, несла його з блискавичною швидкістю і невблаганно, але куди? Як усе це мало скінчитися? Піднявши бунт в ім’я власних кривд, цей козацький дипломат міг сподіватися, що після перших успіхів чи навіть поразок він почне перемови, що йому запропонують прощення, задоволення й винагороду за кривди і шкоду. Знав він добре Річ Посполиту, її терпеливість, безмежну як море, її милосердя, що не мало меж і міри, а йшло не лише зі слабості, бо навіть Наливайкові, вже оточеному і приреченому, ще дарували прощення. Але тепер, після перемоги під Жовтими Водами, після розгрому гетьманів, після виникнення братовбивчої війни у всіх південних воєводствах діло зайшло дуже далеко. Події переросли усілякі сподівання — тепер боротьба мала точитися не на життя, а на смерть.
Але на чиєму боці буде звитяга?
Хмельницький питав ворожбитів і з зірками радився, і сам удивлявся у прийдешнє — але бачив перед собою тільки темряву. Часом від страшної тривоги у нього ставало сторчма волосся на голові, а з грудей, неначе вихор, виривався розпач. Що буде? Що буде?
Він, Хмельницький, прозорливіший за інших, відповідно й розумів ліпше від інших, що Річ Посполита не вміє розпорядитися своїми силами, що вона сама не знає про них, хоч страшенно могутня. Якби хтось одержав у руки таку могутність, хто б тоді міг йому вчинити спротив? А хто міг знати, чи не поменшає від страшної небезпеки, близькості загибелі заколотів, внутрішніх чвар, сварок, інтриг панів, склочництва, сеймового пустослів’я, шляхетської сваволі, безсилля короля? Тоді б півмільйона самого тільки гербового люду могло вийти в поле і розбити Хмельницького, хоч би навіть йому допомагав не лише хан кримський, а й сам султан турецький.
Про цю приспану могуть Речі Посполитої знав, окрім Хмельницького, і покійний король Владислав, і тому все життя працював над тим, щоб із найбільшим у світі володарем повести боротьбу не на життя, а на смерть, бо тільки в такий спосіб ці приховані сили могли бути пробуджені. Заради цього переконання не завагався король кинути іскру і в козацький порох. Чи судилося саме козакам викликати цю повінь, щоб у ній урешті-решт потонути?
Хмельницький розумів також і те, якою страшною попри всю слабкість буде відсіч цієї Речі Посполитої. Адже в неї, у таку безладну, кепсько зв’язану, розірвану, свавільну, анархічну, били найгрізніші з усіх турецькі вали і розбивалися, мов об скелю. Так було під Хотином, що він бачив майже на власні очі. Ця сама Річ Посполита навіть у хвилини своєї слабкості підіймала стяги на валах чужих столиць. Яку ж вона тепер дасть відсіч? Чим здивує, доведена до розпачу, коли треба буде або вмерти, або перемогти?
Ось чому кожен тріумф Хмельницького був для нього самого новою небезпекою, бо наближав мить пробудження сонного лева і робив дедалі неможливішими мирні перемови. У кожній перемозі була прихована прийдешня поразка, у кожному захопленні — на денці гіркота. Тепер у відповідь на козацьку бурю мала прийти буря Речі Посполитої. Хмельницькому здавалося, що він уже чує її глухий, далекий гул.
От-от і з Великої Польщі, Пруссії, велелюдної Мазовії, Малої Польщі й Литви надійдуть легіони воїнів — їм потрібен тільки вождь.