— Поквапся ж скористатися з ласки, поки я не передумав, бо тільки добродійність моя і віра в добру справу роблять мене таким необачним, що я ворога собі припрошую, адже ж добре знаю: ти супроти мене битися будеш.
А пан Скшетуський на це:
— Якщо Бог дасть сил.
І так глянув на Хмельницького, що аж у душу тому заглянув, а гетьман, погляду того витримати не змігши, втупився очима в землю й аж перегодя сказав:
— Мені це байдуже. Я надто сильний, щоб якийся хирляк міг для мене щось означати. Розкажеш князеві, панові своєму, що тут бачив, і попередиш його, аби не був надто зухвалим, бо, якщо мені забракне терпцю, то я відвідаю його на Задніпров’ї, хоч не думаю, що мій візит буде для нього приємним.
Скшетуський мовчав.
— Я казав і ще раз повторюю, — вів далі Хмельницький, — не з Річчю Посполитою, а з вельможами я воюю, а князь між ними у перших лавах. Ворог він мені й народові вкраїнському, відступник від церкви нашої і недолюдок. Чув я, що він бунт у крові топить, нехай же буде обережний, щоб своєї не пролив.
Кажучи це, він дедалі більше збуджувався, аж кров ударила йому в обличчя, а очі горіли полум’ям. Видно було, що на нього нападає пароксизм гніву і злості, коли він цілком втрачав пам’ять і притомність.
— На вірьовці звелю Кривоносові привести його сюди! — кричав він. — Під ноги собі зімну, на коня з його хребта сідатиму!
Скшетуський глянув спогорда на метушливого Хмельницького і спокійно сказав:
— Спершу спробуй його перемогти.
— Ясновельможний гетьмане! — втрутився у розмову Кричевський. — Нехай уже цей зухвалий шляхтич мерщій їде, бо не гоже тобі у гнів через нього впадати. А якщо ти йому свободу обіцяв, він розраховує, що ти або порушиш слово, або його інвективи слухатимеш.
Хмельницький отямився, посопів трохи, а потім мовив:
— Нехай же тоді їде і знає, що Хмельницький добром за добро платить. Дати йому пірнач, як було сказано, і сорок татар, котрі його аж до самого табору проведуть.
Відтак, звернувшись до Скшетуського, додав:
— Ти ж знай, що ми з тобою тепер поквиталися. Полюбив я тебе попри твою зухвалість, але, якщо ти ще раз попадешся мені в руки, не викрутишся.
Скшетуський вийшов із Кричевським.
— Якщо гетьман відпускає тебе з цілою шиєю, — мовив Кричевський, — і ти можеш їхати, куди хочеш, то скажу я тобі як давньому приятелеві: тікай хоч у Варшаву, але не на Задніпров’я, бо звідти живою жодна ваша душа не вийде. Ваш час минув. Якби ти був чоловіком розумним, то пристав би до нас, але я знаю, що говорити про це з тобою річ марна. А ти пішов би високо, як і ми.
— На шибеницю, — буркнув Скшетуський.
— Не хотіли мені дати Літинського староства, а тепер я сам не одне, а десять візьму. Виженемо геть панів Конецпольських, і Калиновських, і Потоцьких, і Любомирських, і Вишневецьких, і Заславських, і всю шляхту, а самі їхніми багатством і маєтками поділимося, що знову ж не суперечить промислу Божому, оскільки він подарував нам уже дві такі значні вікторії.
Скшетуський, не слухаючи полковникової балаканини, задумався про щось своє, а той вів далі:
— Коли я після битви і нашої звитяги побачив у Тугайовій ставці полоненим пана мого і добродія, ясновельможного гетьмана коронного, він мене одразу ж невдячним і юдою називати став. А я йому на це: «Ясновельможний воєводо! Я аж ніяк не невдячний, бо коли вже у твоїх замках і маєтках сяду, тільки пообіцяй, що не напиватимешся, то тебе своїм підстаростою зроблю». Хо-хо! Наживеться Тугай-бей на цих пташках, котрих спіймав, тому їх і не чіпає. Ми б із Хмельницьким інакше з ними поговорили. Але — ой! — віз для тебе готовий і татари вже у сідлах сидять. Куди ж ти надумав їхати?
— У Чигирин.
— Як постелиш, так і виспишся. Ординці проведуть тебе хоч би й до самих Лубен, бо так їм наказано. Подбай тільки, щоб твій князь їх на палю не звелів посадити, що з козаками напевно б учинив. Тому й дали тобі татар. Гетьман і коня твого сказав віддати. Бувай же здоровий, нас добром згадуй і князеві вклонися від нашого гетьмана, а якщо зможеш, то вмов його до Хмельницького на поклін приїхати. Може, ласкаво буде прийнятий! Бувай здоровий!