Скшетуський сів на воза, якого ординці враз оточили довкола, і вирушив у дорогу. Проїхати через майдан було важко, бо він увесь кишів запорожцями і черню. І ті й ті варили собі кашу, співаючи пісень про жовтоводську й корсунську перемоги, уже складених сліпцями-лірниками, котрих безліч з усіх усюд зібралося в таборі. Поміж багаттями, що полум’ям своїм облизували котли з кашею, тут і там лежали тіла замордованих жінок, над якими вночі відбувалася оргія, або стирчали пірамідки, складені із голів, відрубаних після битви у поранених і вбитих жовнірів.
Тіла ці й голови почали вже розкладатися й смердіти, що, здавалося, зовсім не турбувало численні юрби. У місті видно було сліди спустошень і дикої сваволі запорожців: вікна й двері були повиривані, уламки й осколки тисяч предметів, перемішані з пташиним пухом і соломою, завалили майдан. Піддашшя будинків були внизані повішеними, переважно євреями, а натовп тут і там бавився, чіпляючись за їхні ноги і розгойдуючись на них.
По один бік майдану чорніли згарища спалених будинків, а поміж ними парафіяльного костьолу; від згарищ цих іще пашіло жаром, і над ними курився дим. Запах гару стояв у повітрі. За спаленими будинками розміщувався кіш, повз який пан Скшетуський мав проїхати, повен ясиру, під наглядом численної татарської охорони. Хто в околицях Чигирина, Черкас і Корсуня не встиг сховатися або не впав під сокирою черні, той опинився в неволі. Серед полонених були й жовніри, взяті у полон в обох битвах, і довколишні жителі, котрі досі не змогли або не схотіли пристати до бунту: люди з осідлої шляхти або просто шляхетського звання, підстарости, службовці низького чину й службовці у приватному маєтку, хуторяни, дрібнопомісна шляхта, жінки і діти. Старих не було — їх, як не придатних на продаж, татари вбивали. Вони позагарбували також цілі села й поселення, чому Хмельницький не смів перечити. У багатьох місцевостях траплялося, що чоловіки приставали до козацького табору, а на «віддяку» за це татари спалювали їхні хати й забирали дружин і дітей. Але серед поголовного розгулу і здичавіння душ ніхто про це не питав, ніхто не згадував. Чернь, що бралася за зброю, відрікалася од рідних гнізд, дружин і дітей. Відбирали у них дружин — відбирали й вони, і навіть кращих, бо «ляшок», котрих, натішившись, вони вбивали або продавали ординцям. Серед полонених не бракувало також і українських молодиць, зв’язаних однією вірьовкою по три або по чотири вкупі з паннами із шляхетських домів. Неволя і недоля рівняли стани.
Вигляд цих істот вражав до глибини душі й викликав жадобу помсти. Обдерті, напівголі, беззахисні перед сороміцькими жартами поганців, що заради цікавості тинялися юрбами по майдану, побиті або ціловані огидними вустами, вони втрачали розум і волю. Одні схлипували або ридма ридали, другі — із застиглим поглядом, із безумством в очах і розтуленим ротом — пасивно піддавалися всьому, що з ними діялося. Тут і там лунали крики полонених, яких безжально мордували за спалах відчайдушного спротиву. Свист батогів із бичачої шкіри розлягався над юрбами полонених-чоловіків і зливався з вигуками страждань і плачем дітей, ревінням худоби й іржанням коней.
Ясиру не було ще поділено й вишикувано у похідному порядку, тому скрізь панувала страшенна метушня. Вози, коні, рогата худоба, верблюди, вівці, жінки, чоловіки, купи награбованого збіжжя, посуду, килимів, зброї — усе це, стягнене в один великий табір, чекало розподілу й порядку. Раз по раз приганяли нові юрби людей і худоби, навантажені пороми перепливали через Рось, а з головного коша прибували нові й нові гості, щоб помилувати зір виглядом зібраного багатства. Дехто, п’яний від кумису чи горілки, вбравшись у дивний одяг — ризи, стихарі, руські ряси або навіть у жіночі сукні, — уже починав сперечатися, сваритися, зчиняв ярмарковий ґвалт щодо того, що кому належатиме. Татарські чабани, сидячи біля своїх отар на землі, забавлялися — одні висвистували на сопілках пронизливі мелодії, другі грали в кості, взаємно луплячи одне одного киями. Тічки собак, що поприбігали сюди за своїми господарями, валували і жалібно вили.
Пан Скшетуський проминув нарешті цю людську гієну, сповнену стогону, сліз та пекельних криків, і подумав уже, що зітхне вільніше, але відразу ж за табором нове страшне видовище постало перед його очима. Віддалік сірів власне кіш, звідки долинало безперервне іржання коней. Він кишів тисячами татар, а ближче, на полі, тут же біля путівця, що вів на Черкаси, молоді воїни вправлялися у стрільбі із лука, для забави пускаючи стріли у слабих чи хворих полонених, котрі не могли б витримати довгої дороги у Крим. Кілька десятків тіл уже лежали викинуті на дорогу, продірявлені як сито, дехто з них іще сіпався в конвульсіях. Ті, у кого стріляли, висіли прив’язані за руки до придорожніх дерев. Були серед них і старі жінки. Задоволеному після вдалого пострілу сміхові вторували вигуки: