— Звідки ви? — запитав пан Скшетуський.
— Ми нізвідки, пане! — відповів старий. — Просимо милостиню ось із лірою, а оцей німий мене водить.
— А звідки зараз ідете? З якого села? Говори сміливо, нічого тобі не буде.
— Ми, пане, по всіх селах ходили, а тут нас якийсь чортяка обібрав. Чоботи добрячі були — забрав, шапки були добрі — забрав, сіряки від милосердних людей — забрав, навіть ліри не залишив.
— Я тебе, дурню, питаю, із якого ти села йдеш?
— Не знаю, пане, я дід. От ми, голі, вночі мерзнемо, а вдень шукаємо милосердних, котрі вдягли б нас і нагодували, ми ж голодні!
— Слухай тоді, хлопе: відповідай, що питаю, а то накажу повісити.
— Я нічого не знаю, пане. Коли б я що, абощо, або будь-що, то нехай мені — от що!
Видно було, що дід, до пуття не розуміючи, хто такий його розпитує, вирішив ні про що й не казати.
— А в Розлогах був? Там, де живуть князі Курцевичі?
— Не знаю, пане.
— Повісити його! — крикнув пан Скшетуський.
— Був, пане! — закричав дід, бачачи, що незнайомець не жартує.
— Що ж ти там бачив?
— Ми там були п’ять днів тому, а потім у Броварках чули, що туди лицарі прийшли.
— Які лицарі?
— Не знаю, пане! Один каже — ляхи, другий каже — козаки.
— На коней! — крикнув татарам Скшетуський.
Загін помчав. Сонце заходило точнісінько як тоді, коли намісник, зустрівши Гелену з княгинею на дорозі, їхав поруч них біля Розванової карети. Кагамлик так само відсвічував пурпуром, день готувався до сну, іще тихіший, лагідніший, тепліший. Тільки тоді пан Скшетуський їхав переповнений щастям і ніжними почуттями, що пробуджувалися в ньому, а тепер мчав, як засуджений на вічні муки, гнаний вихором неспокою і лихих передчуттів. Голос розпачу волав у нього в душі: «Це Богун її взяв. Ти вже її більше не побачиш!», а голос надії заспокоював: «Це князь! Вона врятована!». І голоси ці так терзали його, що мало серця не розривали. Вершники мчали, підганяючи коней, що вже знесилювалися.
Минула година, друга. Зійшов місяць і, підіймаючись дедалі вище, бліднішав. Коні вкрилися піною і важко хропли. Влетіли в ліс, він промайнув, мов блискавка, влетіли в яр, за яром — уже Розлоги. Ще хвилька, і долю рицаря буде вирішено. А вітер від швидкості тим часом свище в нього у вухах, шапка спала з голови, кінь під ним стогне, ніби ось-ось упаде. Ще мить, іще ривок, і яр відкриється. Вже! Вже!
І раптом страшний, нелюдський крик вихопився з грудей пана Скшетуського.
Подвір’я, комори, стайні, стодоли, частоколи і вишневий сад — усе зникло.
Блідий місяць освітлював узгір’я, а на ньому — купу чорного згарища, що вже навіть перестало диміти.
Тиші не порушував жоден звук.
Пан Скшетуський мовчки зупинився перед ровом, тільки руки до неба здійняв, дивився, дивився і якось дивно хитав головою. Татари притримали коней. Він спішився, знайшов рештки спаленого мосту, перейшов рів по поперечній балці й сів на камені, що лежав посеред майдану. Потім почав озиратися довкола, як людина, котра вперше опинилася в якомусь місці й хоче з ним ознайомитися. Він був у нестямі. Але не видав ані звуку. За хвилю, уперши руки в коліна і понуривши голову, він сидів непорушно, і могло здатися, що він заснув, а якщо не заснув, то одерев'янів. У голові в нього замість думок проносилися якісь незрозумілі картини. Ось він побачив Гелену, таку, з якою попрощався перед своєю останньою подорожжю, тільки обличчя її було ніби затягнуте серпанком і розгледіти його було неможливо. Він спробував її з цієї туманної хмарки визволити, але не зміг. Тому й поїхав із важким серцем. Потім перед ним промайнув чигиринський базарний майдан, старий Зацвіліховський і нахабне обличчя Заглоби; воно з особливою настирливістю виникало в нього перед очима, аж поки його нарешті заступило понуре обличчя Гродзицького. Відтак він побачив іще Кодак, пороги, сутичку на Хортиці, Січ, усю подорож і всі випадки аж до сьогоднішнього дня, аж до останньої години. А далі був морок! Що діялося з ним зараз, він збагнути не міг. Мав тільки якесь невиразне відчуття, що їде до Гелени, у Розлоги, але сил йому забракло, тому він і спочиває на згарищі. Хотів би вже підвестися і їхати далі, але якась безмірна кволість приковує його до місця, так ніби до ніг йому стофунтові ядра поприв'язували.
Отож він сидів і сидів. Ніч збігала. Татари розташувалися на нічліг і, розвівши багаття, заходилися підсмажувати шматки кінського стерва, відтак, наївшись, повкладалися спати на землі.
Але не минуло й години, як вони посхоплювалися на рівні ноги.