Жендзян тихо застогнав.
— Ага, іще хочеш! Ні, пане-брате, дозволь же й мені… Отак! А тепер, раз ти подав ознаку життя, я, мабуть, перенесу тебе до стайні й покладу десь у кутку, щоб тебе цей змій козацький до решти не розтерзав, коли повернеться. Небезпечний він приятель, чорти б його вхопили, рука в нього гірша, ніж розум.
Сказавши це, пан Заглоба підняв Жендзяна з підлоги із легкістю, яка свідчила про незвичайну силу, і вийшов у сіни, а далі — на подвір’я, де кільканадцять Семенів грали в кості на розстеленому на землі килимку. Побачивши його, вони підхопилися, а він сказав:
— Хлопці, візьміть-но в мене цього пахолка й покладіть на сіно. І нехай котрийсь із вас збігає по фельдшера.
Наказ було негайно виконано, бо пан Заглоба, як Богунів приятель, мав серед козаків велику шану.
— А де ж це підполковник?
— Наказав коня подати і поїхав на полкову квартиру, а нам велів бути напоготові й коней осідланих тримати.
— То й мій осідланий?
— Авжеж.
— Тоді давайте. Отже, я підполковника у полку знайду?
— Та он же він і сам їде.
Справді, крізь склеписту чорну браму садиби видно було Богуна, котрий під’їздив із боку базарного майдану, за ним на певній відстані показалися списи більш як сотні молодців, як видно, готових до бою.
— На коней! — гукнув крізь браму Богун семенам, що були на подвір’ї.
Усі кинулися виконувати наказ. Заглоба вийшов із брами й уважно подивився на молодого отамана.
— У похід вирушаєш?
— Атож.
— А куди ж тебе чорт несе?
— На весілля.
Заглоба підійшов ближче.
— Побійся Бога, синку! Гетьман наказав тобі місто стерегти, а ти й сам їдеш, і семенів забираєш. Наказ порушуєш. Тут натовпи черні тільки й чекають слушної миті, щоб на шляхту кинутися. Місто занапастиш, гнів гетьманський на себе накличеш.
— На погибель і місту, і гетьманові!
— Головою доведеться відповідати.
— На погибель і моїй голові!
Заглоба зрозумів, що марно буле говорити з козаком. Той затявся домогтися свого, хоч міг занапастити і себе, й інших. Здогадався Заглоба і куди зібрався отаман, але не знав, як учинити: їхати йому з Богуном чи лишитися? їхати було небезпечно, бо це означало те саме, що у суворий воєнний час наразитися на авантюрну справу, яка загрожує карою на горло. А залишитися? Чернь і справді чекала тільки вістей із Січі, сигналу до різні. А може, навіть би й не чекала, якби не тисяча Богунових семенів і величезна повага до отамана в Україні.
Щоправда, пан Заглоба міг податися до табору гетьманів, але він мав свої причини цього не робити. Може, тут був обвинувальний вирок за неприбуття на судовий розгляд із приводу якогось убивства, може, якась помилка у книгах — про це він один тільки й знав; досить сказати, що він просто не хотів лізти нікому у вічі. Шкода йому було покидати Чигирин. Так йому тут було добре, так тут ніхто ні про що не питав, так уже пан Заглоба зжився тут з усіма: і зі шляхтою, і зі старостиними економами, і з козацькою старшиною! Правда, старшина зараз роз'їхалася, а шляхта, боячись бурі, принишкла по кутках, але ж був Богун, компаньйон із компаньйонів, гуляка із гуляк. Познайомившись за чаркою, вони відразу ж побраталися із Заглобою. Відтоді їх бачили тільки разом. Козак сипав золотом за двох, шляхтич брехав, і обом, як неспокійним духам, було вкупі добре.
І коли зараз довелося вибирати, чи залишитися в Чигирині й попасти під ніж черні, чи поїхати з Богуном, пан Заглоба вибрав останнє.
— Коли ти так впадаєш у відчай, — сказав він, — то поїду і я з тобою. Може, знадоблюся або вгамую, якщо треба буде. Ми вже не можемо один без одного, як голка без нитки, але того, що сталося, я не сподівався!
Богун нічого не відповів. Через півгодини дві сотні Семенів вишикувалися похідним порядком. Богун виїхав наперед, а з ним і пан Заглоба. Рушили. Селяни, що тут і там стояли юрбами на базарному майдані, поглядали на них спідлоба і перешіптувалися, пробуючи здогадатися, куди вони їдуть, чи скоро повернуться і чи повернуться взагалі.
Богун їхав мовчки, заглибившись у свої думки, таємничий і понурий, як ніч. Семени не питали, куди він їх веде. За ним вони ладні були йти хоч на край світу.
Переправившись через Дніпро, виїхали на лубенський битий шлях. Коні йшли клусом, здіймаючи хмари куряви, а оскільки день був спекотний, сухий, невдовзі вкрилися піною. Довелося трохи стишити біг, і загін розтягся по шляху довгою уривчастою стрічкою. Богун відірвався вперед, а пан Заглоба, порівнявшись із ним, вирішив зав’язати розмову.
Обличчя молодого отамана було спокійнісіньке, хоч на ньому й видно було смертельний смуток. Можна було сказати, що неозорі далі на північ аж за Кагамлик, біг коня й степове повітря стишили в ньому внутрішню бурю, яка зірвалася після прочитання листів, відібраних у Жендзяна.