— Так, так, нема ради!
Богун ніби пробудився від сну.
— Що ти сказав? — запитав він.
— Я кажу, що вже скоро стемніє. Далеко ще?
— Недалеко.
Через годину й справді стемніло. Але саме у цей час вони в’їхали в лісистий яр, і, нарешті, в кінці яру блиснув вогник.
— Це Розлоги! — раптом сказав Богун.
— Так! Брр! Щось прохолодно в цьому яру.
Богун зупинив коня.
— Зачекай! — кинув він.
Заглоба глянув на нього. Отаманові очі, що мали властивість світитися вночі, палали тепер, як два смолоскипи.
Обидва довгенько нерухомо стояли край яру. Нарешті здалеку долинуло кінське форкання.
Це Богунові козаки спроквола виїжджали із глибини лісу.
Осавул під’їхав по накази, які Богун прошепотів йому на вухо, після чого козаки зупинилися знову.
— Їдьмо! — сказав Богун Заглобі.
За хвилину темні контури присадибних будівель, комори й колодязні журавлі вималювалися перед очима. У дворі було тихо. Собаки не гавкали. Величезний золотий місяць світив над обійстям. Із саду тягло запахом цвіту вишень і яблунь, усюди було так спокійно, ніч була така дивна, що справді бракувало тільки того, аби якийся торбан озвався під вікнами прекрасної князівни.
У деяких вікнах іще світилося.
Двоє вершників наблизилися до воріт.
— Хто там? — озвався голос нічного сторожа.
— Не впізнаєш мене, Максиме?
— А, це ваша милость! Слава Богу!
— На віки віків. Одчиняй! А що тут у вас?
— Усе гаразд. Ваша милость давно не були в Розлогах.
Пронизливо заскрипіли завіси воріт, міст опустився над ровом, і двоє вершників в’їхало на майдан.
— А послухай-но, Максиме, не зачиняй воріт і не підіймай мосту, я зараз же й поїду.
— То ваша милость як по вогонь?
— Авжеж. Коней до кілка прив’яжи.
РОЗДІЛ XVIII
урцевичі ще не спали. Вони вечеряли у тих самих завішаних зброєю сінях, що тягли— ся по всій ширині будинку від майдану аж до саду з другого боку. Побачивши Богуна і пана Заглобу, всі підхопилися на рівні ноги. На обличчі княгині відбилося не лише здивування, а й невдоволення і переляк водночас. Молодих князів було двоє: Симеон і Миколай.
— Богуне! — озвалася княгиня. — А ти що тут робиш?
— Приїхав вам уклонитися, мати. А що, ви мені не раді?
— Рада я тобі, рада, тільки дивуюся, що приїхав, бо чула, ти Чигирин охороняєш. А кого це нам Бог із тобою прислав?
— Це пан Заглоба, шляхтич, мій приятель.
— Раді вашій милості, — мовила княгиня.
— І ми раді, — повторили Симеон і Миколай.
— Добродійко! — сказав шляхтич. — Це правда, що незваний гість гірше за татарина, але відомо також, що хто хоче попасти у рай, має подорожньому нічліг дати, голодного нагодувати, спраглого напоїти…
— Тож сідайте, їжте і пийте, — мовила стара княгиня. — Дякуємо, що приїхали. Але, але, Богуне, тебе якраз я не сподівалася… Хіба що справу якусь до нас маєш?
— Може, й маю, — спроквола відповів отаман.
— Яку? — стурбовано запитала княгиня.
— Настане час, поговоримо. Дайте спершу відсапнути. Я ж із самого Чигирина.
— То ти дуже до нас поспішав?
— А куди ж мені ще поспішати, як не до вас? А князів — на-доня здорова?
— Здорова, — сухо відповіла княгиня.
— Хотілося б на ній очі втішити.
— Гелена спить.
— А шкода. Бо я ненадовго.
— Куди ж ти їдеш?
— Війна, мати! Ні на що немає часу. От-от гетьмани у поле пошлють, а запорожців жаль буде бити. Хіба мало ми з ними ходили по добро турецьке, правда ж, князі? — морем плавали, хлібом-сіллю ділилися, пили-гуляли, а тепер ми їм вороги.
Княгиня кинула бистрий погляд на Богуна. Їй сяйнула думка, що, може, Богун вирішив пристати до бунту і приїхав підбити до цього її синів.
— А ти що думаєш робити? — спитала вона.
— Я, мати? А що! Важко своїх бити, але треба.
— Так і ми вчинимо, — озвався Симеон.
— Хмельницький зрадник! — додав молодий Миколай.
— На погибель зрадникам! — мовив Богун.
— Нехай ними кат тішиться! — докінчив Заглоба.
Богун заговорив знову:
— Так воно завжди на світі було. Сьогодні чоловік тобі приятель, завтра — юда. Нікому-нікому не можна вірити.
— Тільки добрим людям, — мовила княгиня.
— Звісно, що добрим людям можна вірити. От і я вам вірю і люблю вас, бо ви люди добрі, не зрадники…
Було щось дивне й страшне у голосі отамана, і тому на якусь мить запанувало глибоке мовчання. Пан Заглоба дивився на княгиню і кліпав своїм здоровим оком, а княгиня не спускала очей із Богуна.