Той вів далі:
— Війна людей не живить, а губить, тому перш ніж вирушити, я вирішив вас навідати. Хто знає, чи повернуся, а ви ж сумуватимете за мною, бо ви мої друзі сердечні… Правда ж?
— Авжеж, правда, хай тобі Бог помагає! Змалечку тебе знаємо.
— Ти наш брат, — додав Симеон.
— Ви князі, ви шляхта, але козаком не погордували, у домі пригріли і доню-родичку обіцяли, бо знали, що козакові без неї нема ні життя, ні буття, от і змилостивилися над ним.
— Нема тут про що й говорити, — квапливо мовила княгиня.
— Ні, мати, є про що говорити, бо ви мої добродійники, а я попросив оцього шляхтича, приятеля мого, мене за сина взяти і гербом обдарувати, щоб вам не соромно було родичку козакові віддавати. На що пан Заглоба згодився, і ми обидва попросимо у сейму на це дозволу, а після війни поклонюся я панові великому гетьманові, котрий має ласку до мене, може, підтримає; він і Кричевському шляхетське звання виклопотав.
— Хай Бог тобі помагає, — сказала княгиня.
— Ви люди щирі, і я вдячний вам. А перш ніж піти на війну, я ще раз хотів би з ваших уст почути, що доню мені віддасте і слова свого дотримаєте. Шляхетське слово не дим, а ви ж шляхта, ви князі.
Отаман говорив поволі й урочисто, але у словах його вчувалися водночас погроза й попередження, що треба згоджуватися на все, чого він зажадає.
Стара княгиня поглянула на синів, ті на неї, і певний час усі мовчали. Раптом раріг, що сидів на жердині під стіною, заквилив, хоч до світанку було ще далеко. За ним озвалися й інші птахи; беркут-велетень прокинувся, стріпнув крильми і заходився крякати.
Скіпки, що горіли у грубі, почали згасати. У кімнаті зробилося темнувато й понуро.
— Миколаю, поворуши вогонь, — мовила княгиня.
Молодий князь підкинув скіпок.
— Ну що? Обіцяєте? — поцікавився Богун.
— Треба у Гелени спитати.
— Нехай вона говорить за себе, а ви за себе. Обіцяєте?
— Обіцяємо, — відповіла княгиня.
— Обіцяємо, — повторили князі.
Богун зненацька підвівся і, звернувшись до Заглоби, гучним голосом промовив:
— Добродію Заглобо! Попрохай і ти дівку, може, й тобі пообіцяють.
— Ти що, козаче, напився? — вигукнула княгиня.
Богун замість відповіді дістав листа Скшетуського і, повернувшись до Заглоби, сказав:
— Читай.
Заглоба взяв листа і серед глухого мовчання почав читати.
Коли він закінчив, Богун склав хрестом руки на грудях.
— Тож кому ви дівку віддаєте? — спитав він.
— Богуне!
Голос отамана став схожий на зміїне шипіння:
— Зрадники, мерзотники, собачі невіри, юди!…
— Гей, синки, за шаблі! — крикнула княгиня.
Курцевичі блискавкою кинулись до стін і вхопили зброю.
— Милостиві панове, спокійно! — вигукнув Заглоба.
Але він іще не встиг договорити, як Богун вихопив із-за пояса пістоль і вистрілив.
— Ісусе! Ісусе!.. застогнав князь Симеон, ступив крок уперед, замахав руками в повітрі й важко впав на землю.
— Слуги, на поміч! — розпачливо заволала княгиня.
Але тієї ж миті на подвір’ї і з боку саду пролунали ще постріли, двері й вікна з гуркотом повилітали, і кілька десятків Семенів ускочило в сіни.
— На погибель! — загриміли дикі голоси.
З майдану озвався тривожний дзвін. Птаство у сінях заверещало, галас, стрілянина і крики порушили недавню тишу сонного двору.
Стара княгиня, виючи, мов вовчиця, кинулась на тіло Симеона, що смикалося в останніх конвульсіях, але відразу ж двоє семенів схопили її за волосся й відтягли вбік, а тим часом молодий Миколай, затиснутий у куток сіней, захищався з люттю й левиною відвагою.
— Геть! — раптово крикнув Богун козакам, що оточили князя. — Геть! — повторив він громовим голосом.
Козаки сахнулися. Вони гадали, що отаман хоче зберегти юнакові життя. Але Богун із шаблею в руці сам кинувся на княжича.
Почався страшний поєдинок, на який княгиня, утримувана за волосся чотирма залізними руками, дивилася палаючими очима, розтуливши рота. Молодий князь налетів на козака як буря, а той, поволі задкуючи, вивів його на середину сіней. Потім ураз присів, відбив потужний удар і з оборони перейшов до атаки.
Козаки, затамувавши дух, поопускали шаблі додолу і стояли як укопані, стежачи очима за перебігом бою.
Серед тиші було чути тільки дихання й сопіння учасників двобою, скрипіння зубів і свист або різкий брязкіт клинків.
Якусь мить здавалося, що отаман не встоїть перед велетенською силою й затятістю юнака, — він знову почав задкувати й хитатися. Обличчя його напружилося, ніби від знесилення. А Миколай подвоїв удари, шабля його оточила козака невпинними петлями блискавиць, курява піднялася з підлоги й затягла хмарою супротивників, але крізь клуби її семени помітили кров, що стікала по обличчю отамана.