«Любити державу?! Країну?! Хай тобі абищо… Як можна любити порожнє місце? Дивний ти чоловік. Зроду таких затятих не бачив. Ти пробуєш захистити торгашів, що перетворили на лайно все, що можна. Я, старий, не приховую, що мої предки колись були торгашиками. Це не наше. Наша справа – воювати і сіяти. А решта нехай згине. Торгують нехай підлі й нікчемні! Ха! У цьому житті не так багато запитань, які ми собі задаємо. Спробуй запитати, чому чоловік і жінка наразі стали такими близькими, і ти втратиш таємницю крові. Кров і м'ясо, кістки і глина. Вони не можуть зріднитися. Ми поскидали своїх богів, а стали молитися дерев'яному нікчемиську. Наша кров розрідилася, стала водичкою. Ми втратили таємницю крові. Історія не повторюється, голубе, так запевняють нас заглищені мудреці. Але ж людські вчинки подібні, як двійко шимпанзе. Мова? Яка мова?! Хіба не однаково, якою мовою заговорить один мавпій до іншого?!» – Полковник задріботів ніжками, гикнув: «Ха! Обтрушений квіт нації!» – крутнув за соска дівулю, аж та вереснула і впала навзнак. Віталій, заколисаний бірюзовим блискотінням води у басейні, спромігся видавити одну фразу: «Ваша система – це тулуб без голови». На що полковник розважливо, вуркотливим голосом відмовив: «Глянь, он принц чистої крові, що не змішана впродовж століть, так він ближче до наших, ніж ти до свого єврейського Бога!» Фіолетовий тілистий негр, теліпаючи яйцями і прутнем, походжав серед голих дівчат, що вервечкою порозсідалися біля басейну, бовтаючи у воді ногами. Він несподівано вхопив за білу руку дівчину, мерехтнувши проти очей рожевою долонею; дівчина з радісним криком кинулась бігти, вигинаючи гарну спину, трусячи сідницями, а потім із розпачливим зойком, зляканим до тваринячого, впала горілиць. Негр оглушив її дубцем і, хриплячи, накинувся на непритомну. Тіла завовтузилися на мокрих кахлях. Дівка швидко очуняла і забилася білим тілом під чорним. Вона бралася дрібненькими краплинами поту, закидала довгі ноги, сплітаючи ступні за шиєю негра, а полковник думав свою думу, мугикаючи щось собі під ніс, косуючи зором на Віталія. Віталія несподівано запросили на полювання. Разом з дружиною. Тією жінкою, яка врятувала його від чергового нападу хвороби, затягнувши до будинку, де він колись мешкав; очунявши, він побачив її очі, наче підсвічені золотим вогником свічки. Він дивився на закіптюжені вікна, на обгорілі корінці книжок його юності. Після зливи лагідний вітер зашелестів облущеною фарбою, розпатрав обгорілі сторінки; смугаста оса вдарилася об шибку, пролетіла маленькою кометою; дівчина зойкнула, тут у ньому пробуркалося те, що вологою смертю шматувало стільки років його нутрощі. Воно прорвалося, спочатку м'яке, як той вітер. Із ним такого не траплялося давно. Бувало, пройде дівчина з облущеними губами, ось, вигнувши стан, показує крутість сідниці висока брюнетка. Що він може зробити, віддаючися спокусі, коли навіть у метро, доторкнувшись випадково до його прутня, рука викликала відчуття відрази, наполовину притлумлене хіттю. Але від того віддавало холодом могили. І єдиною жінкою, котру він узяв на підлозі, встеленій великими пухнастими рушниками, плутаючись у її білизні, єдиною жінкою стала незнайомка, яка збудила і підняла в ньому любов. Олену впродовж десятка років він так і не зміг запам'ятати, як тих швидкоплинних повій, проте той день вкарбувався, як востаннє: її кучеряве волосся над чолом, трохи задовга шия; вона стояла в одних черевиках, похитуючись, підставляючи груди під теплий вітер, і коли оса вдарилася їй у м'язистий живіт, вона зойкнула, швидко розчавила комаху гострим каблуком, широкими від цікавості і ляку очима дивлячись, як вигинається смугаста половина тулуба.