Ідучи вулицею, повитою туманом, Віталій подумав мимохіть, що місто виганяє його, але то намарне, бо людина, вирушаючи в мандри, повертає в минуле; і ці вулиці наприкінці кайнозою, мов висохле русло, заплетені вузлами, розкинуті стрілами, влаштовані ярусами; он, на клітці написано: «Гаваращій папугай», і ніхто пальцем не тицяє, бо нічим не здивуєш. Знявся вітер. Теплий вітер. Сизий ранок, жовті доми з іноземними рекламами, лисі пагорби. Вітер схарапудився, змітаючи рештки почорнілого снігу; удар об скло вітрини торішнього, набухлого і гнилого листя. Засвітило сонце, прорвавши хмари. У склі Віталій побачив її відображення: вітер задер парасолю його дружини, і вона була така ж хупава, тонка у стані, як і парасоля – відбивалася у вітринах; тонкий стан прогнувся, мов від тягаря. Колись вона любила танцювати перед ним, тримаючи квіти в лівій руці, – біла, прозора, навіть сукня видавала її. Тоді вона щось любила в ньому, а він – до нестями. «А я вже не любов – ненависть, відповідь забуттю. Коло, котре не розімкнути…» А тоді дощ ущухав на світанні, задовго до того, як роса вбере бурштин сонця: падав сивими полотнищами, срібними серпанками обірвано клоччя туману за вікнами; спочатку видавалося, що то шурхотіння осики та тополі. Ще вчора світло низало згори, різало навскіс, сьогодні холодно; й одного разу я зрадів комариному пискові – сни наливаються хмарами, мов важке каміння, – хоч скільки ступай до вікна, все одно дощ глушить кроки – марно дослухатись; оце днями равлики тягали хатки-мушельки, а скоро замете листям дороги… Загодя і листя прибрали – дерева стромляють голі шпичаки у низьке, приплющене вересневе небо. Мовби є чому радіти, але не радісно, туга-радість надходить зі снами, з явою світлого: шкабарчить на душі жаром, облитим водою; десь на дні душі… Та й дощ… Та й старі новини, що за годину стануть новими… А дороги замітає білим снігом, що по обіді втрачає свою білину і топиться, полишає брунатні шари листя впереміш із зеленим… А вночі була буря – зранку під моїми ногами хрускали равлики – «ой-йой, їм боляче»; а в дроти понаплітало трави, річкових водоростей… А ще мучать старі гріхи, старі рани – дощ по обіді гасить, і я намагаюся згадувати, але, окрім жінки з розкосими очима лані, не приходить нічого. Мені тисне в грудях… І не тому, що не бажаю бачити тих місць, де вона, де ми ходили, але шукаю спокою, бо не одні черевики стоптав, не одна людина викинула мене з пам'яті, так і не втямивши, хто я є. Я радий сам себе забути… А вночі холод упав просто-таки скажений. Я чув, як хтось тулився до вікна, тремтів тілом, шелестів листям, хропів… А потім комариний писк відволодив, самотній… Вранці вгледів пса, що підіймав лапку – погляд людський; я впізнав цю молоду сучку… Чавлячи равликів, підійшов до собаки, і та підняла лапу. Я вдарив сучку, але за хвилю пожалкував, наче ударив жінку з розкосими очима… Не люблю собак. Кицька – то вже інше. Навіть тут, на пустирищі між соснами, де живої душі не видко, вони гордо походжають підвіконнями: «Нам до ваших справ нема нічого, яке ваше діло? Тут усе наше…»
Він одійшов убік – зупинився біля власного дому: його? не його? Дивно – тхне мускусом та обридлими парфумами, що просмерділи все місто; згорнуті простирадла; пріль, але все зализане до нечемності; він поторгав двері – виск, наче з іграшкового калатала, схожий на комариний; сніп світла наповз на ноги. Віталій клацнув запальничкою, вихоплюючи вогнем картини, купу книг, де павутина, як знамено. Його-таки дім. Його, і від того нікуди не дінешся. «Трагедія, поворот до щастя…» – стрельнуло, обпекло нутрощі, тільки на мить. Що взяти з потурнаків, а може, і він потурнак. Сплюнув – газ вирвався з клапана. Він подумав, що запальничка теж гонконгівська, тьху, навіть не американська; заклинив і пожбурив на рукописи й креслення. Двері бухнули, зачинилися за ним. «Хату-то ти спалив, а відгризтися од тієї свині – кишка тонка. Потурча. Мд-да». З авто Віталій бачив, як осідає покрівля, лущиться скло, вгрузає в глей остовиння; вишні свічками тягнуться до неба, іскри розмітає навсібіч, і приглушено, радісно лементують люди.