вечір чи день увібрався до кімнати; чи то шибки розлили вечірні відблиски, останні промені, мов перед ніччю. «Людям подобається хропти вдень, вилазити ночами, тягнучи чорні пасмуги. Я чую торохтіння ратиць; ніч – то їхнє життя». Бурштином грає волосся Ані, русяве, попелястого відливу. Віталій зроду б не подумав, що вона єврейка, – вона спала гола на животі, витягнувши руки і скинувши ковдру, коли переверталася на спину; Віталію од наплилих спогадів забивало дух. «Це пам'ять доброго мого дитинства; ця пам'ять туга, мов мозолі юності, закипіла зашпорами осіння туга зрілості», – і він затулив широкою, колись селянською долонею шпарину; тоді на думку несподівано прийшло… Занедбаний цвинтар, поруйновані могилки, за ними – шмат чорного, притрушеного остюччям поля, давно не ораного, а там різниця, поряд різниця, де забивали худобу: зелені й жовті гнійні мухи роїлися над викинутими тельбухами; різниця за кілька метрів од кладовища, і Віталій, змучений безсонням, зачаклований хрускотом гілля, морокою травня – опинився там, якраз між латкою поля, різницею, марами, на які кладуть, проводжаючи в останню путь, померлих, зустрів там чоловіка, куцого, чорного, мов сажа, з обрубками пальців на лівій руці, котрий звався Розаном і працював різником. За кілька років він забув про нього. Розан носив клейончастого фартуха, а зараз ходив забрьоханий, весь у тваринячій крові… Віталій блукав між могилок, поки не зупинився перед облупленою стіною різниці. Розан вивів на налигачі бугая; вийшов навстріч. Розан і Віталій зустрілися поглядами – очі в Розана тепло світилися, радість переливалася з сумом. Бугай розчепірив ноги, баньки вилізли з орбіт; він відчув, що щось трапилося, повинно статися, – кволо задер голову, повертав, граючи м'язами, тугим загривком, шиєю, задер у передчутті чогось страшного ріг угору, – навіть не відгонив роїща мух, що зависли над головами людей у клейончастих фартухах; боки роздулися, соплі та слина потекли з ніздрів. Бугай чухмарнув боком покручений стовбур морелі – обтрушений квіт потягло вітром, низом, упродовж масного шару землі. Бугай тужно зайшовся майже дитячим ревом. Люди у фартухах перезирнулися. Бугай вирячив очі, і налиті кров'ю баньки, провівши серпанок абрикосового квіту, вп'ялися в Розана. Бугай затужив, наче кличучи телицю… Тут різник одним ударом розтяв яремну вену, загнав крицю глибше, прокрутив тесака тричі: густа паруюча кров чвиркнула на одяг Розана; тугий струмінь злякав зелених мух на тирсі, що затріщали крильцями в тиші, ляскаючи спинками, зависли в повітрі. Бугай упав, зарився писком у землю. «Тут колись було кладовище…» – здається, сказав Віталій. – «Е, чоловіче, тут усе таке старе, що не стане навіть розуму…» Віталій, не дивуючись, заплющив очі. Запала ніч із яскравими зірочками.