Він теплішає тільки тоді, коли все акуратно розсервіроване. Спочатку поглинає холодну закуску з телячих язиків, слоїк маринованих грибочків із чарочкою справжньої російської горілки, відтак наминає печеню, в якій, звісно, качка, за качкою зникає стегенце молочного поросяти; в чарівній прозорій тиші, під хрускіт його щелеп, пропадає гірка крабів, обкладених ніжними зеленими листками салати, від чого вони ще більше червоніють, і людина недосвідчена може навіть відчути приплив нудоти, – великими дитячими ковтками, обхопивши обома долонями фужер, він проковтує дві пляшки чеського пива. Після того він не дає перепочити шлункові, куди там, він козак, – вирішує, що до шампанського пасуватимуть хрумкі шоколадні цукерочки; шампан булькає, стріляє, щипає ніздрі, і міністр піднімає тост за всіх мандруючих, за закоханих, кидаючи на лопатку язика брунатні кульки, – шоколад трохи розтанув, і тоненька ниточка коричневої слини пролягає з підборіддя на рожеве воло; пані запопадливо обтирає хустинкою. Він якусь хвилину перепочиває і просить лагідним голосом зварити каву; доки вариться кава, він наминає скибку білого духмяного хліба з червоною ікрою і, вже відверто нудьгуючи, спльовує кісточки оливок на скатертину. Каву пан міністр п'є маленькими ковтками, запиваючи, зі знанням гурмана, мініатюрними дозами справжнього французького коньяку, посмоктуючи сигару «Корона».
Після цієї процедури він якось винувато, по-гороб'ячому, вертить головою, дитинно сапаючи ротом; він не те що добрішає, а просто несусвітня тупість усього парламенту перекочується на його обличчі. Він проробляє якийсь незрозумілий жест, порух, відомий нам з фільмів на доісторичну тему, і, повискуючи кабанчиком «моя киценька», притягає до себе нашу пані. Він вбачає в ній таємниці всього світу, щоправда, нам немає сенсу перелічувати їх ще раз. Він шепоче пані щось на вушко, підштовхуючи до спальні, а вона, кокетуючи, опирається, слухаючи його по-школярському милі компліменти й пропозиції. Як уже згадувалося, після цього він засинає. Прокинувшись, випивши чарочку коньяку, розповідає про важке дитинство, як довго йому довелося вибиватися в люди. А що насправді, – вона лежить горілиць, смакуючи спокій, відповідає, а сама думками десь далеко, мовби ото в дощ, у літню зливу. І, видно, так покладено людині, вигадано дві правди: одна – з якою ми живемо, друга всередині: нуртує, набухає, і суть проста – вирвати її нагору; це й є те непосильне завдання, що зветься істиною. Марнота. Вони так не говорять, ці зами, міністри й поми, стрижені, в малинових піджаках, вузьколобі хлопчики, що дійсність їм уже інтелігентно відтягнула капшуки під очима; вони гомонять про свої справи й немочі, їм треба вибалакатися, бо насуває в повітрі чорне. Вони різні – заплилі салом, худі, неголені й вишкрябані до стерильного. Пані слухає упіввуха. їй не те що байдуже. Вона бачить, як під нею западається земля. Пані починає подумки надолужувати вигадку, що їй до вподоби пікніки, де вони, порозсідавшись на пагорбах, на зчищених, здертих кілька десятків років тому бульдозерами курганах, салонно або по-простецькому ведуть розмови.