Молодик, розстебнувши ґудзики на жилетці, розкинувши ноги, обтираючи піт, оповідав щось довго й заплутано, зовсім без змісту. Віталій сторожко ловив кожне слово, а щойно дженджик поглинався грою, – зіскакував з місця й горлопанив про рівність, братерство, об'єднання нації, про аналоги безкровних революцій. Що правда, то правда – говорив він з неабиякою майстерністю. Кити витягували хустки, потай шмаркалися, косячи поглядом на прибульця в костюмі з течкою. Дженджик схвально кивав головою, вклякаючи, дивився на Віталія, потім ледь помітним порухом підкликав до себе вождя, в якого підборіддя ховається за рожевим випещеним зап'ястям. Цієї миті Лящ видає розпачливий крик смертельно зраненого оленя, – за півгодини молодий чоловік у білому костюмі повинен влаштувати мініатюрний бенкет, «фуршет». З гуркотом поруйнованого рейхстагу мрії падають із черепа в шлунок Лящеві. Він заплющує очі, гризе пальці, а спершу намагається забитися до кутка. їх, спочатку чемно, а далі буцаючи в спину, виштовхують на вулицю. Взимку така річ для Ляща була немислима. Тут він скидався більше на філософа-натураліста, проте на високе слово Лящ здобувався лишень у поезії. Віддамо, пролітаючи над цим містом, йому належне. Причмелено збуджена ця дивна пара чвалала холодними й ворожими до синяви вулицями, розгрібаючи строкатий натовп. Лящ задивлявся на огрядних, задастих молодиць, цмокав язиком «ти ди, яка в неї срака»; пара ця пірнала в морок підземного переходу. Там, у гущі невдах-учителів, скелетоподібних від виснаження й голоду аспірантів, п'яниць-літераторів, калік з різними ступенями інвалідності, Віталій з Лящем виливали жовч образи.
Тут, виставивши пляшку горілки, можна до сходу сонця наступного століття започатковувати нову релігію, називати себе Джузеппе Гарібальді, Че Геварою, Томасом Мором або на лихий кінець – Грушевським. До хрипоти, випльовуючи разом із слиною цілі кавалки промов, гасали, ошпарені, переходом, зазиваючи, закликаючи, ненавидячи й люблячи. Днями, пересичені голодом і холодом, вони вирушали в свою безконечну подорож чорними нутрощами міста. У більш-менш пристойних місцях, тобто в кав'ярнях та забігайлівках, де сопух комбіжиру й коньяку мирно уживався, з нього реготали, бо Лящ, гнаний марнославством, цим вічним двигуном усіх джиґунів, прилаштовував здорове своє тіло до берега якоїсь молодиці. І Віталій подався в народ. Різноколірне, пекуче для очей лахміття ринків, з баговинням товкотнечі люду, вже зваблювало під кінець осені іншим. Його зацікавила таємниця людської душі. Зовсім виснажений, – западало сонце у зиму, стягуючи в довгий лет птахів, – він заходив до пані, що мешкала в розкішних чотирикімнатних покоях, аби послухати її кволі балачки про невідомий світ нової знаті, заможних і багатих людей. Врода цієї пані не вражала його. Віталія зацікавила таємниця людської душі. Той світ, про який пані, приглушена тютюновим димом, оповідала, проходив повз нього кольоровою плівкою. Часом у балачці пані забувалася, доходила до таких подробиць, що, якби був на його місці Лящ, то не забарився б цибонути в ліжко. Пані напівлежала, уткнувши пухку щічку в кулачок, золото засмаглої шкіри проти нічної лампи видавалося Віталію восковим. Вона не говорила про безконечність болю, про відчай, проплакані очі, про зламані мрії, – бо впевнена була, що цей чоловік її не чує. їй було нудно з ним, проте це збавляло вечори, а то й ночі. Журним голосом вона проводила Віталія дикими садами, пробуркуючи свідомість, щоб розколошкати в ньому самця, але тут була зовсім інша історія. Той, кого вона зустріне, борсався на цю годину в смертельній агонії, без усякого сподівання вижити; його, без надії на рятунок, виловили рибалки, що били острогою рибу. Вона оповідала про чоловіків, яких любила, яких ненавиділа, за яких обставин вимушена була лягати в ліжко. Але це не відкривало таємниці.