Хтось приходить… і…» – За скляним вікном пройшли, кидаючи кіптяву смолоскипів в осіннє небо, хлопці в зелених одностроях. Шмулєвич клацнув щелепою: «Ні фіга у них не вийде. Не допоможе! Не допоможе! Чому? Молокососе, слухай, усе те, що на поверхні, усе, що не сховане, те приречене на загибель. Таємниця – ключ усього світотвору. Це як любов. Це як магія. Це як зачаття дитини. Ось, уявімо, ти будеш розповідати, як витрахуєш свою любку, кожному поперечному патріоту й непатріоту, то за тиждень, клянусь, ти й не подивишся в її бік. У жінок, правда, інше, бо вони патологічні брехухи, але того потребує їхня природа… Ну, не про це… Ти знаєш, звідки беруться знання? Хер! І не мукай, а ти, Лящу, взагалі заткнися, – вериги і на Голгофу, більше ти ні на що не здатен, а може, й на те… Нічого ти, Віталику, не знаєш… Слухай, Лящ… Ти слухаєш?! Ти тільки чуєш, як падає лайно в унітаз… І ти нічого не знаєш, бо ти маленький набурмосений од мазохізму покруч. Знання дається Богом через обрані народи, а відтак через Писання і пророків. Мій народ вийшов у пошуках землі обітованої п'ять тисяч років тому. Ми даємо вам знання, а ви їх не берете, ви тільки похоплюєте гниленькі людські закони. Якщо ти несподівано захочеш переписати Святе Письмо, то за місяць Лящ відшукає тебе у божевільні; якщо ти надумаєш перебудувати світ, то нагромадиш крематорії. Твоя повзуча місія на цьому клаптику землі – вижити і дати видряпатися іншим, а не перебудувати!» – Віталій недорікувато дивиться на Шмулєвича, душа того напрямки мандрує десь із Єгипту до Москви і Жмеринки. По ньому топчуться ковані чоботи чорносотенців, столипінська нагайка січе спину просмальцьованого кафтана; в його жовтих очах палахкотить Кавказ, спалахи залпів, гори трупів з лісом піднятих рук; запахи прянощів, оселедців на ліхтарних стовпах, з розхитаними вітром на них пейсатими рабинами; і зриваються червоні знамена, підхоплені недоростками у шкірянках, запечено витягують їхні уста «справедливість». Віталій відчув, як божевілля обсмалює нутрощі, пливе переповненим баркасом до Нового Світу. Він блює. Шмулєвич простягає хустку, – пір'я з розпанаханих шаблюками подушок піднімалося, оторочувало його голову ореолом мученика; він відламує кавалок хліба, вмочує в підливу, так і завмирає, лівицею тицяючи, кидаючи на жерстину міста, що шамотіло підборами, вдихало-видихало з ніздрів, ротів, усіх дірок. «Оце все, що лежить перед зором, – моє. Його не треба брати, його треба завойовувати, запалившись конкістадорським духом! Дай назву. І воно здохне. Клянусь усім на світі. Але вам далеко до цього. Чи не сказано в Євангелії: хто має вуха, хай почує? Я, по правді, не правовірний іудей, швидше вихрист, але те, що ви називаєте християнством, то радше залицьоване, дуже невміло, до романтичного, поганство. Ви не вилізли й не маєте бажання вилазити з первісного болота, ви дрімучі, мов ті сарацини. Ви повторюєте: могилки наших предків! пропащі наші міста! Ось ваші могилки, а на них сміття, ось ваші міста – вони паршиві, мов пси. Вам хочеться свята, але свято здобувається в труді. Бачили тих шмаркачів з набріоліненими чубами і тих, що крокували вулицею, – карнавал. Карнавал, який ви сприймаєте за справжнє дійство. Але! Ці соплячища ніколи не відкриють банок із циклоном! Чому? Тому, що ви не навчилися зі страхом дивитися на небо. Ви відчуваєте лишень земний страх, а тому приходять такі, як я, приходять інші народи і вчать вас, хоча те вчення нічого не приносить… І кажу, що ви дограєтеся, що євреї зведуть у вашій столиці ще одну стіну плачу, і вам нічого не лишиться, як переселитися в Антарктиду, на виділених ООН шість соток криги. Ви загиджуєте власні могилки, щоб знайти потім винних. Не зумисне – це тхне дитинністю сторічного паралітика. Ви тішитеся карнавалами, не почавши працювати, але ви навчилися імітувати серйозність. Клоунада.